Розділ 22

Наше місто майже повністю захопило спекотне літо, якось зовсім несподівано та непомітно. Ось тільки-тільки почало теплішати, та всі повилазили з теплих светрів та взули кросівки, аж раптом на термометрі майже двадцять вісім, а єдиним порятунком стали прохолодні коридори університету.

Найдивніше з усього те, що студенти різко відчули потяг до знань та вирішили провідати свою Альма-матер, хоч і не з’являлися тут з початку першого курсу. Хоча б побачила більшу частину нашої групи, котру знала лише за прізвищами в списку.

Дякувати нашому улюбленому ректору, що якимось чином зміг вибити для нашого універу  кілька десятків кондиціонерів, бо інакше навчання б перетворилося на суцільне пекло. І не в переносному значенні.

Ще декілька тижнів і в коридорах навчального закладу і так буде дуже гаряче. Ох, ця пора підтягнення хвостів та сотні сторінок курсових. Студенти бояться цих тижнів як вогню. А викладачі ходять зі скаженими посмішками, що більше схожі на оскал диявола, і надіями помститися за всі вимотані нерви за пройдений навчальний рік.

Добре, що мене це більше не стосувалося. Моя каторга вже скінчилася. Ну майже. Лишилося тільки захистити дипломну роботу, але в ній я впевнена на всі сто відсотків, а також отримати бажаний папірчик про завершення цього етапу мого життя.

Важко це визнавати, але останні роки мого навчання були скоріше рухами за течією річки, ніж планомірне досягнення якоїсь великої цілі. Бути журналістом мені більше не подобалося. Фотографувати сімейне щастя теж. Щось пішло не так в моєму житті, кудись не туди завела мене доля. Але що я знала точно, так це те, що навіть без глобальної цілі на майбутнє, без чіткого бачення кінцевого результату, тут і зараз я щаслива.

У холі головного корпусу багатолюдно та дуже шумно. Всі метушяться та намагаються встигнути мільйон справ в останній момент. Я стою біля сходинок та чекаю свого хлопця, що має от-от звільнитися після тренування та отримати свій екземпляр журналу зі своїм фото на першій шпальті. 

Мій хлопець – красунчик. Цього у нього не відібрати, на фото він виглядає просто приголомшливо. Дівчата-редакторки весь час говорили про ці світлини, та як пощастило б його дівчині. А я знаю, що я щасливиця, і не збираюся цього більше приховувати. Слухи вже почали поширюватися, а дехто навіть виклав пост в славнозвісну групу в телеграмі. Не те, що ми такі вже публічні люди, але все ж дурні питання почали ставити мені частіше, навіть моя редакторка Юля обережно поцікавилася нашими стосунками. Іноді люди занадто сильно цікавляться життям зовсім посторонніх для них людей. Краще б звернули увагу на своє.

У поле мого зору потрапляє кучерява голова Іллі, що оминає студентів на шляху до мене. Мої руки сильніше стискають журнальні сторінки, а губи розтуляються в щирій, трохи дурнуватій посмішці. Ох ці гормони щастя, що струменять по моїм венам. Вони перетворюють людей на ходяче, закохане желе.

Ілля тим часом наближається до мене впритул. Обхоплює мене за талію та, притискаючи до свого тіла ще ближче, нарешті цілує легенько в губи та шепоче:

– Привіт, моя кучерява.

Душа радіє, бо останнім часом ми дуже рідко бачилися з хлопцем, а нам так цього хотілося. Та життя не стоїть на місці, і не завершується з початком стосунків. У кожного з нас є якісь власні справи та робота, яку потрібно робити, тож ми намагалися просто хопити ось такі моменти та зберігати їх у пам’яті.

– Я скучила за тобою дуже сильно, – шепочу йому на вушко та тулюся до коханого. Навіть не соромно, що ми в стінах університету. Та нас хоч трохи прикриває велетенський фікус в кутку, тож моя совість спокійна.

– Я теж страшенно скучив, але нас здається чекають. Треба йти, – нагадує мені, бо особисто я б уже нікуди не спішила.

З гірким зітханням відтуляюся від свого бойфренда та намагаюся придумати причину не зустрічатися зараз зі своїми друзями, а просто закритися в моїй квартирі з моїм хлопцем та додивитися останню серію серіалу, яку ми не можемо завершити вже більше тижня.  Але Марина з Костею вже чекають нас у столовій, а Ілля й так вже виснажений після важкого тренування.

Останнім часом він багато тренується, адже, як мені було сказано по секрету, на наступну гру прийде власник спортивної футбольної школи, куди Ілля дуже хоче піти працювати. Він старанно готується до матчу, бо це його шанс показати себе у всій своїй красі. Я вірю, що в нього все вийде, бо мій хлопець не тільки красунчик, а й дуже класний футболіст, і тренером теж буде чудовим.

– Мм, у мене ж для тебе дещо є, – згадую я про невеличкий подарунок, який весь цей час стискала в своїх руках. – Це тобі. Ексклюзив.

– Ти тільки подивися, як круто я вийшов на фото.  Цінуй, який ласий шматочок ти відхопила.

Хлопець хизується, але бісики в його очах натякають лише на жарти. І я знаю, що він зовсім не підвладний гордині чи писі. 

– Розслабся, просто фотошоп. Ти страшко, – нахабно брешу йому просто у вічі, зрештою не втримуюсь та заливаюся дзвінким сміхом, за який мене легенько щипають за праву сідницю. – Нахаба, ми ж в університеті, веди себе пристойно.

– Не можу, я ж дурний, коли закоханий. Ходімо вже.

І тягне мене за руку геть з нашого маленького укриття до їдальні, де на нас вже хвилин п’ятнадцять чекають Марина та Костя.  Тепер вже я не третя зайва в нашій компанії, її чудово довершив Ілля. Вони наче дійсно потоваришували з моїм ліпшим другом. Та я й ні секунди не хвилювалася, що мої найближчі люди не знайдуть спільну мову.

Коли Ілля затягує мене до їдальні, друзі вже сидять за нашим столиком та щось бурхливо обговорюють. Хоча за останні кілька тижнів після того, як вони об’явили нам про весілля, вони весь час через щось сваряться. Марина постійно на взводі, а Костя чомусь ці недомовки не розгладжує, як це бувало зазвичай. Він теж чомусь вічно на нервах. Здається заручини – це просто суцільне випробування на виживання.

– Поговори про це ліпше з моїм батьком. У тебе останнім часом з ним більше спільних тем, ніж зі мною, – нервово вигукує моя подруга та відвертається від Кості в іншу сторону, щоб взяти до рук склянку з водою. Вона поспіхом робить кілька ковтків, а потім помічає нас.