Розділ 21

Вкотре поправляю зачіску. В салоні авто це взагалі незручно, але що вже маємо. Дзеркальце таке крихітне, що навіть ліве око не поміщається, не те, що все інше.

– Ну, може вже годі, – Ілля сидить за кермом та іноді поглядає на мої спроби покращити свій зовнішній вигляд. – Це просто зустріч з батьками, можемо повернути назад, якщо ти так хвилюєшся.

– Як ти можеш так говорити? Я весь ранок збиралася, – обурююся на його пропозицію, а гріховні думки ще трохи залишаються, тож уточнюю: – Може справді не поїдемо?

Ілля кривляється, за що отримує легкого ляпаса по животу:

– Але ти ж цілий ранок витратила на збори.

– Ну, вибач, мене вперше знайомлять з мером.

– По-перше, – уточнює, – він – заступник мера, а по-друге, ти їдеш знайомитися з моїми батьками, а не з владою нашого міста. І переважно з мамою, не думаю, що батько приїде, – говорить він упевнено.

– Ти ж сам казав, що це він настояв на зустрічі, – верещу я на нього.

Ілля, зовсім виснажений нашою перепалкою, нарешті зупиняється та повертається до мене. Його голос спокійний та упевнений, але я знаю, що це лише бравада, щоб я ще більше не нервувала. Він також схвильований.

І гнівиться сам на себе, що розказав матері про знайомство з друзями своєї дівчини, котре, до речі, пройшло майже ідеально. Костя з Іллею потоваришували, особливо моєму хлопцеві сподобався список з моїми вигадками, що ми чудили з Костею в дитинстві. Роль Дмитра в своїх історіях мій друг передбачливо упустив.

Так вже вийшло, що випадково збовтнувши зайвого, ми і втрапили в цю пригоду. Їдемо на вечерю-знайомство з батьками Іллі. Обидва на взводі, тож ми встигли посперечатися у мене в квартирі, на парковці та тільки-но в дорозі. По хлопцю вже видно, що його дістали мої загони, але чорт, першого разу ми посварилися на цю тему позавчора, коли Марина випадково проговорилася, що мене чекає зустріч, не просто з батьком мого хлопця, а з заступником мера.

Про такі речі потрібно попереджати!

Того дня ми посварилися вперше з нашого знайомства, але й швидко помирилися. Добре, що я швидко відходжу від новин та серцевих ударів. Потім ми провели довгу бесіду на тему сюрпризів та як їх уникнути. Поклялися ніколи не сваритися більше, але щось пішло не так.

Я вся – це суцільний клубок нерві. Зачепи  і ховайся. Знайомство з друзями – це одне, а ось знайомство з батьками – це дуже великий крок у сумісне майбутнє. Може через це мене так і підкидає зараз на сидінні.

– Лізо, заспокойся, нічого страшного не станеться, – втовковує в мою скажену голову Ілля.

Він же приклад для наслідування в стресових ситуаціях. Здається, що взагалі його не хвилюють наші посиденьки, що мене доводить до сказу.

– Я думала, що ми не поспішаємо, – виговорюю йому, пригадуючи його ж слова.

Моя фраза збиває його з пантелику, але потім на обличчі з’являється грайлива посмішка, і він намагається мне заспокоїти. Що в нього не дуже виходить, якщо чесно.

– Якщо проблема тільки в цьому, – всміхається ще сильніше, – то можемо хоч зараз, – киває на заднє сидіння.

Не одразу розумію його натяк, а як розумію, то йому знову прилітає моєї долонею по розслабленому пресу. Цього разу на порядок сильніше.

– От же, дурень.

– Як варіант…

– Заводь авто, та поїхали вже, – говорю грізно та рішуче.

– Та взагалі-то, ми вже приїхали, – підказує та знову киває, але вже на будинок, біля якого ми зупинилися.

Та біля якого зараз стоять двоє статних людей. Батьки мого хлопця, з якими мені треба зараз знайомитися.

Чоловік виглядає суворо. Дивиться невідривно в наш бік, навіть не моргає. Ковтаю в’язку слину, роблю впевнений вдих на повні груди та виходжу з авто. Ілля поруч стискає мою долоню та тихо шепоче:

– Все буде добре.

Ми підходимо все ближче, нервова посмішка на моєму обличчю то з’являється, то тане, але намагаюся триматися. Я збрешу, якщо скажу, що боюся зустрічі з людиною при владі. Мені геть байдуже, що переді мною заступник мера, це не найвідоміша людина в місті, з якою я знайома. Те, що мене дійсно хвилює, так це зустріч з батьками свого хлопця.

У голові в швидкій перемотці з’являються кадри мого знайомства з батьками Дмитра, коли він вперше повідомив, що стали парою. Скажемо так, знайомство пройшло напружено. Досі пам’ятаю, з якою недовірою та навіть жахом дивилися вони на наші скріплені руки. Не дивно, що потім в їхньому домі мені були не раді.

І хоч Ілля разів тридцять повторив, що думка батьків для нього не в пріоритеті, і він має право бути з тим, з ким хоче, мені хотілося сподобатися хоча б його мамі. Але як показує практика, це буде зробити найважче.

– То ось кого обрав наш син, – роздивляється мене його батько.

В його очах така ж упевненість та сила волі, що я бачу кожного разу, як вдивляюся в очі його сина. Та й на вигляд вони також дуже схожі. Відчувається, що з одного тіста зроблені. Тільки на кілька десятків років пізніше. Навіть колір волосся геть однаковий, один в один, хоча видно кілька сивих волосинок, що видають вік.

Він дивиться гостро та прискіпливо, хоч би не помітив, як мене всю починає трусити від його погляду, але раптом погляд пом’якшується. Разюче перетворення. Ось перед тобою суворий чиновник, а раптом – турботливий батько.

– Я вже думав не вилізете з авто, доведеться вислуховувати від Марти, що розлякав молодь, – чоловік всміхається ледь помітно. – Володимир Олександрович, – представляється та протягує руку.

– Я Ліза, – простягаю свою, він її легко потискає. – Приємно познайомитись.

– Ой, та годі вже напускати туману, – перебиває нашу світську бесіду Ілля, вриваючись мов ураган. – Моя мама – Марта, тато – Володимир Олександрович, – кривляє він свого батька, потім вказує на мене та представляє: – Ліза, моя дівчина. Може вже поїмо та роз’їдемось.

Не знаю, як стрималась та не тріснула себе чи Іллю по обличчю. Мабуть, тільки диво врятувало. А потім засміялася Марта дзвінким, мелодійним сміхом. І напруга спала. Та вечір же тільки починається.