Розділ 20

Дорога до аквапарку займає трохи більше півтори години. Оскільки в машині Іллі є правило щодо радіо, мені доводиться відбирати можливість стати діджеєм в нашій подорожі за поцілунок. Але мені подобається дана вимога, тож розтягую задоволення на кілька довгих хвилин. О дев’ятій п’ятнадцять ми таки виїжджаємо з мого двору.

Сьогодні ми вирішили бути звичайними безтурботними студентами, що насолоджуються відпочинком удвох. Це наше третє офіційне побачення, а на мені темно-зелений купальник та яскрава посмішка.

В мене грандіозні плани на цей день. Більшість пунктів включаються в себе розваги, гірки та різнокольорові коктейлі. Всі – присутність поруч Іллі Корсакова. До речі, в телефонній книзі тепер підписаного просто «Мій».

Кілька днів тому я помітила, що в нього підписана як «Моя кучерява», тож вирішила, що пора змінити надпис і в себе. Особливо після вчорашнього я бачу разючу відмінність між двома капітана футбольної команди.

Справа в тому, що мій хлопець розповідає про футбол, команду, майбутні матчі постійно. Та він взагалі полюбляє поговорити, не можна заткнути, якщо розмови на його улюблену тему. Тоді як Дмитро вважав футбол – дурною грою. І не дивно, що я перейняла цю його думку.

Та дехто, почувши, що я не надто фанатію від його улюбленого виду спорту, тягне мене на матч. Його матч. Хвилин десять доказував, що я просто повинна там з’явитися та подарувати поцілунок на удачу. А мене й не треба вмовляти, бо від однієї згадки про футбол, Ілля перетворюється в маленького хлопчика, котрому дали найбажаніший подарунок.

– Звісно, футболка обов’язковий атрибут, – доказує мені мій хлопець, не відриваючись від дороги.

– Я цього робити нізащо не буду, – вперто відповідаю те саме вже в десяте, мабуть.

– Та чому ні? – стріляє він в мене здивовано очима.

Хитаю головою та збільшую гучність по радіо. Розмова вже триває цілу вічність, та ніхто здаватися не збирається. Я вже точно ні. Ще цього не вистачало. І може я б ще подумала над його проханням, але сьогодні запросила на матч і Костю з Мариною, а потім так вже вийшло, що ї Лера йде з нами.

 Я не кажу про це Іллі, але мій контраргумент – мені ж цього нізащо в житті не забудуть. Особливо після того, як декілька днів тому, вони всі дізналися, що ми зустрічаємося. Довелося повідати подробиці зустрічі з Дмитром, і правда виповзла назовні.

– Ну, гаразд, – сумно зітхає, розуміючи, що не відступлюсь. – Та знайомство з друзями ще в силі?

Ще одна болюча тема. З подачки того самого Костика. Я б ще трохи почекала з наступними кроками, але тиснуть з усіх сторін. Марина навіть в список гостей на весілля Іллю вже додала.

– Так, але Лера в п’ятницю не може, то перенесемо на четвер?

Ми запиняємося на світлофорі, і рука Іллі вже звично опускається на мою голу колінку. Я просто млію від його ніжних доторків та теплого погляду.

– Без проблем.

А потім ми проводимо найкращий день в моєму житті разом. Все, як я й уявляла собі: гарячий хлопець стискає мою руку, коли ми разом спускаємося з гірки на надувних кругах, а потім сміємося наче божевільні. Разом дізнаємося, що Ілля фанатіє від молочних коктейлів, і мені доводиться буквально з силою відривати його від бару.

Хто б міг подумати, що це мені доведеться слідкувати за Іллею, щоб раптом не застати його за смакуванням ще одного коктейлю.

Нам вистачило двох годин, щоб насититися всім різноманіттям розваг. Потім я звалилася без сил на пасажирське сидіння, а Ілля примостився поруч. Ми витратили немало калорій сьогодні, тож вирішуємо швидше повернутися додому та відпочити.

Ілля з головою у екзаменах та тренуваннях, я розриваюся між журналом, фрілансом та хоч сесію вже закрила. Важко зустрічатися, коли ти студент четвертого курсу. Ще важче знайти час на зустріч. Та не знаю як, але нам це вдається. Частіше за все Ілля просто приїздить до мене після своїх справ та ми проводимо трохи часу разом.

Пройшло зовсім мало часу, щоб зрозуміти підходимо ми один одному чи ні. Кілька тижнів з часу нашої першої зустрічі зовсім маленький термін. Я навіть не знаю ні про його батьків, ні про минуле. Ми мало спілкуємося через брак вільного часу, але сьогодні все буде зовсім по-іншому.

Субота може єдиний день тижня, коли в нас немає ніяких значних справ, ми домовилися провести цей день лише вдвох, без роботи та навіть друзів. Кажуть, що над стосунками треба працювати, бо вони розваляться як картковий будиночок.

Не знаю, правда це, чи стосунки повинні якось самі скластися, але якщо проводити разом кілька годин, а іноді тільки хвилин, то вже точно нічого не вийде. Добре, що в нас усе інакше. Я бачу, як Ілля тягнеться до мене, і як я вчусь бути не такою дивною.

Здається, дехто все ж подорослішав, бо робити дурощі мене більше не тягне. Ну, може, лише зі своїм хлопцем, але це вже невід’ємна складова наших відносин.

– Розкажи мені щось про себе, – прошу я, коли ми вже прямуємо до свого міста.

– Що саме хочеш знати?

– Ну, наприклад, – придумую питання. – Чому ти переїхав у наше місто?

– Ти ж знаєш, –зиркає на мене своїми сірими очима.

– Ні, – обурююсь, – я знаю, що ти наплів для журналу. Та я хочу почути правду.

Хлопець не відповідає одразу, вдивляється в дорогу та робить вигляд, що дуже зайнятий керуванням автомобіля. Його брови трохи сповзли одна до одної, сидить насуплений, наче сич.

– Не вигадуй нічого, якщо не хочеш говорити, – спокійно йому пояснюю. – Просто цікаво стало.

Через хвильку Ілля все ж відповідає:

– Мій батько дуже стежить за моїм життя, з іншого міста це було б проблематично.

– Ти його улюблений син? – запитую та посміхаюсь, підтискаю ноги до себе, повністю залажу на сидіння.

Я бачу, як він вагається та не хоче розкривати усієї правди. Та все ж ми наче домовилися говорити один одному навіть неприємні речі, тож зрештою він говорить те, чого я точно не очікувала.

– Він думає, що я приймаю наркотики, – ми посеред поля і машина зупиняється на обочині, а хлопець повертається  до мене.