Розділ 18

Навіть і не мріяв, що все так гарно складеться, але здуріти можна, бо наступний тиждень проходить чудово. Хлопці викладаються на тренуваннях на двісті відсотків, тренер нами задоволений, а в мене, наче, з’явився новий друг.

Графік капець, який напружений, навантаження, що випадає на кожного з команди просто скажене. Зараз кінець навчального року, у всіх купа хвостів та завдань, що треба здати. Ми зменшили кількість тренувань до двох на тиждень, але останні дні видалися просто пекельними.

Я на випускному курсі, і окрім сесії, що майже здав, мене ще чекає практика та захист диплому, а потім вступні іспити на магістратуру. Наступного року я ще можу грати в команді, бо мені ще не буде двадцяти одного, а потім мені доведеться зосередитися на навчанні та знайти роботу тренера, як я і планував.

Після травми, коли стало зрозуміло, що великий спорт мені більше не світить, це був єдиний вихід, щоб не вилетіти з гри та лишити футбол в моєму житті.

Це не зовсім те, чого я хотів від життя, але потрібно підлаштовуватися під обставини, бо можна потрапити під каток реальності, що тебе просто розчавить.

Не бачу проблеми, щоб тренувати підростаюче покоління та не покинути своєї дитячої мрії.

– То як пройшло побачення? Ну, з пристойною дівчиною, – запитує мене Сергій.

Ми прибираємо спортінвентар після тренування. Команда давно звалила перевдягатися, а ми як завжди наводимо порядки. Така вже доля капітана, не тільки слава та популярність.

У середу я таки домігся свого та ввечері після Лізиної роботи ми сходили в кіно. Йшла якась комедія, яка нам не сподобалась, але нічого кращого все рівно не було. Ми поїли попкорну, розкритикували фільм та поїхали до неї додому, де безкінечну кількість часу цілувалися в неї на ліжку.

До речі, в квартиру затягнула мене вона, як не дивно, а ось в кімнату з вітальне вже запропонував перейти я, бо мене дико турбує та картина на її стіні. Чомусь вона мене лякає та збиває увесь грайливий настрій. Може через те, що це картина її матері, але я не став в цьому розбиратися.

– Чудове все пройшло, – відповідаю нарешті, вже хвилину літаю у хмарах, а Сергій дивиться на мене наче на божевільного, але з розумінням.

Наші стосунки з Кучерявою виходять на новий рівень. Тепер я весь час намагаюся до неї доторкнутися або зачепити та дражню її до того моменту, як у неї не зриває дах, і вона кидається на мене з погрозами чи поцілунками.

У нашій парі ідилія, але дехто ще досі не може визнати, що вона моя дівчина. Тож доводиться миритися з тим, що наші стосунки носять таємний характер, але мені навіть це подобається.

Нарешті з обов’язками капітана покінчено, і ми разом з моїм заступником та, сподіваюсь, другом полишаємо поле.

– То це через неї ти нарешті заземлився? – продовжує розпитувати мене Сергій.

Я переводжу на нього здивований погляд:

– В якому сенсі?

– Ну, знаєш, – починає пояснювати, – до цього ти ніби чекав, що повернешся в свою столицю, а зараз звикнув до думки, що ти тепер з нами назавжди.

– Я і був з вами, – обурююся, не довіряю його словам. Мені здавалося, що я вже давно звикся з думкою, що моє життя тепер тут.

– Ні, – товариш заперечно хитає головою та пропускає мене до спорткомплексу, притримуючи двері.

Може, в чомусь Сергій і правий. Раніше десь глибоко в мені жив малий шанс, що все може повернутися на свої місця, бути так, як раніше. Якось я не замислювався над цим до того моменту, як хлопець звернув на це увагу.

Здається, я ще вірив у те, що моє місце в столиці, а не в маленькому містечку, котре до переїзду вважав найнуднішим місцем у світі. Та зараз я чітко бачу, що справа не у місці та не у клаптику землі. Ти почуваєш себе вдома лише там, де поряд твої близькі та друзі. А зараз всі важливі для мене люди поруч, а не в столиці.

В роздягальні на нас чекає новий сюрприз. Зимін стоїть в холі на першому поверсі та роздивляється нагороди за скляною стіною. Чує наші голоси та повертається на звук наших кроків.

– Що ти тут забув? Ми вже викреслили тебе з команди, робити тут більше нічого, – одразу обурюється Сергій, та я його зупиняю.

– Навіщо прийшов? – спокійно реагую на прихід колишнього гравця.

Минулого разу він пропустив тренування, тренеру заявив, що грати хлопець більше не збирається. Що ж, Сергій Сергійович на мене кричав, але я був готовий до такого повороту подій. Всі в команді погодилися, що це був суто його вибір, ще коли він пропустив суботник.

– Поговорити хочу, – йому не зручно в цій атмосфері, Сергій не налаштований дружелюбно та й я теж, але вислухати його повинен, хоч і не збираюся полегшувати йому життя.

– Ну, говори, – підштовхую його, а сам мрію швидше опинитися в душі.

Нарешті наважується та говорить:

– Хочу повернутися в команду. Я був не правий.

Сергій вже хоче налетіти на хлопця з гнівними висловлюваннями, але я знову його зупиняю. Я теж колись припустився помилок, як і кожен з нас, але те, що вирізняє нас з поміж інших, це можливість визнати свої помилки та намагатися їх виправити, поки ще не пізно.

 – Ти говорив з тренером щодо цього? – уточнюю у Андрія.

– Так, сказав, що на розсуд капітана та команди, – підтверджує хлопець та підходить ближче. – Я знаю, що помилився, та я теж не хочу втратити те єдине, що в мене виходить.

Може він просто каже те, що я хочу почути, а може говорить щиро, але я йому вірю в цей момент. Та не я буду приймати рішення і не тренер. Ми зможемо вистояти тільки якщо почнемо мислити як команда, а не зграє одиночок, тож кажу, що остаточне рішення приймуть усі гравці разом, і ми йдемо до роздягальні разом.

Хлопці налаштовані не надто привітно, більшість не розуміє спочатку, що взагалі відбувається. Розповідаю все як є. Ніхто не хоче слухати Андрія, але після моєї фрази, що всі з нас колись лажали, дають йому можливість виговоритися.

Я б провів таємне голосування, щоб нікого не образити та хлопці вирішують, що і так приймуть рішення. Артем питає моєї думки. Не одразу, але я також приймаю рішення, що повернення в команду Зимін заслужив. Якщо вже не повноцінне повернення, то хоча б шанс – точно. Уточнюю, що піде на позицію запасного воротаря, він розуміє моє рішення та погоджується.