Розділ 17

На моє неймовірне здивування наступного ранку за сніданком вперше після переїзду ми не скандалимо. Мама з насторогою переводить погляд між мною та батьком, чекає вибуху, що зазвичай подається разом з чаєм в нашій сім’ї. Та чесно в мене немає жодного бажання сваритися та з’ясовувати, хто з нас двох розумніший та крутіший.

У мене гарний настрій. І щоб всім було зрозуміло, коли в мене чудовий настрій, то останнє про що я можу думати, так це про життєву несправедливість.

Мені вже третій десяток пішов, а батьки відслідковують кожний мій крок, а якщо з’являюся пізніше дванадцятої, то наступного дня мене чекає принизлива процедура перевірки на наркотики. Здуріти можна з такими рідними. Найбільше мене дивує їх логіка, наче я не міг накуритися до дванадцятої в себе в кімнаті. Та й про щотижневі планові перевірки забувати не потрібно.

Гадки не маю, що раптом стукнуло моєму родичу в голову, може він і сам колись обкурився, але в нього засіла в голові думка, що не можу і дня прожити без допінгу. А це така чухня, що в голові просто не вкладається.

За все своє життя я ніколи не пив, не курив та навіть не був залежний від шкідливої їжі. І лише одного разу оступившись, тебе одразу записують до чорного списку, обвинувачуючи в усіх смертельних гріхах.

Закінчую пити ранкову каву та закидаю до рота останній шматок бутерброду. Настрій пречудовий, я готовий до рішучих дій. Треба вже нарешті зібрати свої яйця до купи та розгребти той завал, що утворився в моєму житті. Для початку покажу своїй команді, що я дійсно гідний бути капітаном, а чувак, що звалив невідомо куди, кинувши свою команду напризволяще на початку сезону – це не найкращий вибір.

Підскакую зі свого стільця, ставлю чашку в мийку та підходжу до мами. Я гарний син, щоб там вони не думали.

– Дякую за сніданок.

Ввічливість мені привили ще в дитинстві, мама над цим працювала як божевільна, з таким-то прикладом, в обличчі мого батька. Ось хто ніколи навіть спасибі не скаже, зверхність в нього в крові. Вважає, що він знає все краще за інших. Ну, чорт, він заступник мера міста, то ж мабуть це просто професійна деформація.

Цілую найріднішу жінку в моєму житті та виходжу з кухні. Проходжу вітальню та заходжу в гардеробну. З кухні чується розмова моїх батьків, але вони шепочуться, наче миші, тож розібрати слова я не можу. Вирішую, що знову мене обговорюють, та нічого нового я там для себе вже не почую точно. Все, що про мене думають мої батьки, я чув мільйон разів, дещо я б хотів ніколи не знати.

Вийшовши з будинку, прямую до свого авто, але не дійшовши кілька метрів, мене окликає батько. От, блін. А я вже гадав, що сьогодні розійдемося з миром.

– Зачекай, Ілля, – кричить мені у спину.

Стискаю в руці зв’язку ключів. А воля ж була так близько. Повертаюся до нього обличчям та готуюся до чергового потоку безглуздих звинувачень, а може нових вимог. Не відомо, до чого вони там з матір’ю тільки що договорилися.

Батько підходить до мене та сканує поглядом з ніг до голови. Шукає ознаки наркотиків в моїй крові, чи що?

– В тебе все гаразд?

– Не вживаю, якщо ти про це, – холодно відповідаю йому.

Він тільки зітхає та якось весь здувається, наче під тягарем турботливого татуся. Не вірю, якщо чесно. Батько розумний та хитрий, не поганий, але часто чинить тільки так, як йому вигідно.

– Я питав не про це, але добре, – киває згідно головою, а мене досі не відпустило від вчорашнього вечора,  тож навіть не зачіпає.

Зрештою, батько стає самим собою та прохолодно промовляє до мене:

– Наступного тижня треба буде сходити на один захід, – ну ось, тепер впізнаю, бо вже хвилюватися почав.

– Зрозумів, ок, – не можу не погодитися. – Ще щось, бо я поспішаю на екзамен?

– Ні, можеш їхати.

Я забираюся геть звідти, подалі від дому та обов’язків сина заступника мера. Ніколи не думав, що так повернеться моє життя. Та це ще нічого, так квіточки. Ось коли через декілька років він піде балотуватися на посаду мера, ось тоді почнуться ягідки.

Перший екзамен здаю з легкістю, аж сам собі дивуюся. Останнім часом я був дещо не зосереджений на навчанні, але не втратив навичок. Хочеться вірити, що сьогоднішнє тренування пройде нормально, а там вже завтра в нас запланована вечірка, що має згуртувати те, що на даний момент зоветься футбольною командою.

Минулого разу це була суцільна ганьба, а не тренування. Ми частіше валялися по землі, ніж грали. Чорт його знає, чого раптом стався такий розкол, але ворожнеча в команді почалася неабияка. Сьогодні команда поділилася на два табори, а мене це геть не влаштовує. Такими темпами до наступного сезону нас залишиться чоловік п’ять, а це вже жодного разу не прикольно.

Гірше за все, що розлад в наш нестабільний, але хоч не зовсім провальний мир, вніс минулий капітан команди, але його ж навіть в країні немає. Почалися сварки, щодо його повернення та зняття мене з посади. А моє положення на цьому місці й до таких новин було дуже хитким. Я сподівався, що хоч сумісний відпочинок якось нас згуртує, вся надія на нього.

Перед початком тренування мене зупиняє тренер, всі вже вийшли з роздягальні та попрямували на тренажерну залу, лишилися тільки ми вдвох. 

– Не знаю, що трапилося в команді, але я хочу, щоб ти з цим розібрався, – він дивиться на мене суворо, але з надією, що я дійсно вирішу цю проблему. – Ви не маленькі дівчатка, щоб сваритися за помаду.

– Я зрозумів, тренер, – киваю йому, та й я також цього прагну.

– Добре, тоді йди на тренування.

Мене радує, що сьогодні в нас лише силове тренування та немає ризику, що гравці повбивають один одного на полі. Але не варто забувати про велику кількість залізних та важких предметів. Наче поле бою, а не тренування. Не знаю, на що я сподівався, але ще коли підходжу до тренувальної зали вже чую розмови в підвищеному тоні.

– Ти що реально думаєш, що йому є до нас якесь діло? Він кинув команду, навіть якщо він повернеться, то я з ним на одне поле не вийду, – чую голос Сергія, що відстоює свою думку.