Розділ 15

У четвер в першу чергу відправляю повідомлення Іллі, що буду цілий день сидіти вдома та працювати. Роботи в мене скопилося як на десять робочих днів, а встигнути треба до вихідних. Не сказала йому вчора, що сьогоднішня наша зустріч неможлива, бо не хотіла засмучувати хлопця, а ще мені подобається його дратувати. Від цього я ще не готова відмовитися.

Лера прокидається рано, ще до шостої години, кричить щось про круту ідею та йде додому. Ключі, між іншим, лежали в її ліфчику, щоб точно не загубити. Відмічаю картину того, як вона вивалюється з моєї квартири та ввалюється у свою лиш краєчком ще сонної свідомості, коли проходжу до ванної кімнати.

Не знаю, як так вийшло, але сьогодні я дійсно рання пташка. І хоч пробудила мене дівчина-катастрофа своїм шараханням по підлозі, на яку врешті звалилася під ранок, почуваю я себе як ніколи бадьорою та готовою до нових звершень. Енергія плещеться через край, а тіло прагне до дій.

Від Іллі приходить скупе повідомлення, що все нормально, і він теж буде цілий день зайнятий. Якась неприємна думка б’ється в моїй свідомості, та я її жену геть.

Всю першу половину дня проводжу в копанні з інтерв’ю, доводжу його до ідеальності. Вчетверте перечитавши вже готовий результат, залишаюся задоволена. Відкладаю в сторону ноутбук та розумію, що зголодніла та скучила за своїм футболістом. Якщо вже чесно, то дуже засмутилася сьогодні, коли зрозуміла, що звичних приставань не буде.

Боже, ну які ж ми дівчата дурні!

Лізе з поцілунками – відштовхуємо, а якщо зникає з радарів – плачемо та просимо повернутися. Хоча ні, про прохання він може забути.

Ай, та навіщо вже собі брехати, вчорашній поцілунок мені ого як сподобався. Тільки виявилося, що мені цього замало. Ніколи в цьому не признаюся Іллі, але вчора мої руки вже потягнулися до нього, щоб притиснути, на рівні рефлексів. Наче так завжди було. Це мене і налякало ще більше.

Та я й сама дурію з того, що я така недовірлива стала, та й Ілля не винен, що в мене купа комплексів та страшна боязнь стосунків. Мені лячно, коли ситуація заходить надто далеко, а ми ж лише тільки знайомимося один з одним. А що ж буде далі? Бігатиму від нього по всьому університету аж до самого випуску? Спробую відпустити ситуацію, та хай все йде так, як повинно. Побачимо потім, що з цього вийде.

Десь ближче до дванадцятої приходе повідомленні від Марини:

«Ти там хоч жива лишилась після вчорашнього?»

У цей час я якраз готувала собі цілком пристойний обід з корисних продуктів та заварювала ароматний чай з фруктів. І божеволіла від процесу. Раніше все, що було пов’язане з готуванням їжі в мене викликало страх та навіть паніку. Я боялася калорій, боялася торкатися навіть продуктів. А зараз я повільно нарізала болгарський перець та насолоджувалася приготуванням їжі.

Пишу подрузі у відповідь:

«Так, але п’яна Лера нас ледь не вбила по дорозі додому))»

Замість повідомлення подруга мені телефонує. Швидко витираю руки рушником та приймаю виклик. В слухавці чується радісний, але видно ще заспаний голос Марини:

– То твій хлопець доставив вас у найкращому вигляді? Може ще до ліжка провів?

Дівчина хихикає голосно прямо мені на вухо, доводиться навіть поставити телефон на гучний зв’язок, щоб не оглухнути та продовжити готувати. Повертаюся до нарізки овочів.

– Ну, по-перше, він не мій хлопець, ми наче дружимо, – починаю я оправдуватися, але виходить не дуже впевнено, навіть я це розумію.

– Ага, я про Костю теж так спочатку говорила, а тепер ми одружуємося,  – сміється Марина, повторюючи точну фразу свого друга.

Ось вже заладили, дружба різною буває. У них там с першого погляду дружбою навіть не пахло. А Марина просто боялася, щоб Костю її тато не вбив за настирливість. Ось тому і дружили.

А те, що між нами з Іллею важко назвати стосунками, та й дружбою, якщо чесно теж не назвеш. Але він не займає ніякого місці в моєму серці точно. Та мені все більше здається, що я брешу сама собі.

– Ну, ви вже кілька років одружуєтеся, та все ніяк, – обережно натякаю.

– Весілля буде в липні, – приголомшує мене дівчина.

Я просто шокована, навіть ніж відклала на всяк випадок:

– Як в липні, що навіть дату вже обрали?

Це просто неймовірна новина. Вони так довго тягнули з весіллям, а раптом бац – і така заява. Спочатку думаю, може вона просто мене розігрує. Але Марина твердо відповідає:

– Так.

– І заяву подали? – уточнюю на всяк випадок.

– Угу.

– Я в шоці, і мені не сказали, – дуркую, награно серджуся на Маринку, та не витримую і в словах проковзують смішинки. – Що ж ви за друзі такі? Та я б мала перша про це дізнатися. Чому Костя мені всякі дурниці вчора молов, а найголовніше приховав?

Оборююся я не на жарт, але ми обидві розуміємо, що то все не всерйоз. Кидаюся вітати майбутню наречену. Маринка кричить від радощів та горлає мені в слухавку, що вона нарешті стане дружиною.

Здуріти можна. Невже ця епічна пригода, що тягнеться не один рік, нарешті знайде свій логічний кінець. Ми ще хвилин десять обговорюємо, як буде проходити весілля та кого вони точно не запросять на торжество. Та це не може відвернути увагу схвильованої нареченої від початкової теми:

– То що там з нашим вчорашнім таксистом? Мені потрібні подробиці, – Марина різко змінює тему з обговорення весільного торту на мої стосунки. В Кості навчилася, мабуть.

– Нічого в нас із ним. Він наче зацікавлений у мені, а я ще думаю, – відповідаю нерішуче.

– Через Дмитра? – обережно запитує.

– Може повернемося до розмови про троянди в букеті нареченої? – пропоную я полишити цю тему. – Рожеві чи білі?

Не хочу я знову підіймати цю тему, не хочу штурхати себе палицею в кроваву рану. Мої почуття ще не загоїлися, і здається, Марина це розуміє, на відміну від Костика, та припиняє розпитувати мене.

Я продовжую готувати та насолоджуюся неймовірно смачними ароматами, що наповнюють кухню. Ми ще довго обговорюємо прийдешнє весілля. Потім дізнаюся, що вчора Марина заходила, щоб повідоми радісну новину, але щось пішло не так, власне як завжди.