Розділ 13

Костя тікає від мене вже через хвилину. Не знаю, може боїться мого гніву та кари, а може не хоче бути третім зайвим. В решті-решт я залишаюся одна сидіти на трибунах та грітися під квітневим сонечком. Скоро стане зовсім пекельно, та я тільки й буду мріяти, що про відпочинок в затінку.

І я це зовсім не про погоду. Бо ж не варто забувати про грядущу сесію, захист диплому. Добре хоч переддипломну практику я вже закрила завдяки роботі в журналі.

Не уявляю навіть, як важко доводиться усім тим, кого ще чекає це випробування. Через тиждень ми завершимо навчання, напишемо останній екзамен та більшість з нас розкидають по всьому місту для «здобуття досвіду», як вони це називають. Насправді ж дуже рідко до когось з практикантів ставляться нормально. Частіше просто ігнорують, а ти потім придумуй, що написати в своєму звіті.

Я просто радію, що така участь мене обійшла стороною та дуже співчуваю Кості, що не так давно поділився зі мною про те, що переддипломну практику він буде проходити на підприємстві свого тестя. Легальному підприємстві. Ось кого прямо у котел для грішників кинули.

Ілля з’являється на горизонті через довгих двадцять хвилин. Виходить з-за будівлі спорткомплексу чистенький та зібраний. Здалеку так і не скажеш, що ще півгодини тому він проїхався своїм обличчям по траві на футбольному полі.

Туди й назад? Та я й то швидше збираюся. Ну що за чоловіки пішли?

Коли ж хлопець підходить все ближче, я помічаю тіні під його очима та поставу, що кричить про втому. На обличчі, що має хоч трохи б прийняти винуватий вигляд, немає ні краплини каяття. Хлопець не біжить та вже точно не летить до мене на зустріч на крилах щастя. Та таке враження, ніби він зараз просто звалиться прямо перед трибунами мені до ніг.

– Вибач, хотів пахнути альпійською свіжістю перед дівчиною, котра мені подобається, а не футбольним полем.

Як дивно влаштований наш мозок, тільки подумати. Хлопець сказав ціле речення, вибачився переді мною, а все, що почули мої вуха, було про те, що я дівчина, яка йому подобається.

Цікаво, саме так працюють ті знамениті рожеві окуляри, що їх має кожен закоханий? Ти фільтруєш більшу частину сказаного та зробленого своїм обранцем, залишаючи тільки хороше. Ніколи не любила це відчуття.

Сподіваюсь, це зовсім не воно. Костя ж просто пожартував, а насправді все не зайде так далеко. Тарганчик Марко, мій улюбленець, почав жорстоко насміхатися у відповідь.

– Ей, Кучерява, ти тут?

Ілля дивиться здивовано в мою сторону та махає руками прямо перед обличчям. А я й зовсім не звернула увагу, коли хлопець підійшов так близько до мене, та схоже пропустила, як він кликав мене декілька разів.

– Тут я, чого розкричався?

Ліпший захист – це напад.

– Ну ти й нахабна, – здивовано та з крихтою захоплення відповідає хлопець. – Я до тебе вже вічність докричатися не можу. В яких хмарах ти літаєш?

– У творчих. Приніс мою вкрадену річ?

– Приніс, – запевняє, та віддавати не поспішає, тягне час. Поправляє рюкзак на своєму плечі та гіпнотизує мене своїм сірим поглядом.

Очі в нього таки по-чоловічому красиві та глибокі. Я б могла в них загубитися, якби собі це дозволила. Та з мене останнім часом вистачить стосунків.

То чому ти спілкуєшся з цим хлопцем? Думаєш, він з тобою в шахи грати збирається?

– Ну… то віддай, – нагадую самовпевненому футболісту, чому я чекала його все його довжелезне тренування.

– А що за хлопець тут з тобою крутився, Кучерява? На зустрічі зі мною завжди когось зайвого тягнеш, – всміхається хлопець.

– А яка тобі різниця, – подивляюся на нього з прищуром, відшукуючи відповіді на питання, які кружляють в моїй голові. Серце захопливо зітхає «ревнує». – Просто хлопець.

Ілля нервово куйовдить своє коротке волосся та продовжує гіпнотизувати мене своїм пронизливим поглядом. Хвилина незручного мовчання затягується, а стояти ось так впритул до нього без вічних хіхоньок для мене надто інтимно.

– Це мій найкращий друг, я тобі розповідала. Ми помирилися, – зрештою не витримую та просто кажу, щоб зруйнувати цю паузу, що вже мене вбиває. Відчуваю вину, що граюся на нервах у хлопця.

– Гаразд, – стримано киває, але вже обличчя не виглядає таким занепокоєним. – Так хочеш назад свій диктофон?

– Я чекаю на нього цілу вічність, віддавай вже, – з нетерпінням тягну руку до хлопця долонею догори.

– Якщо віддам, то ти мені нічого не винна вже будеш, – каже він, наче сам до себе, дивлячись на мою протягнуту руку. – Тоді згодишся на ще одне побачення? Без шантажу та примусу. Бо мені було мало того часу, що ми разом провели.

Ілля прямолінійний, і зазвичай мені ця риса характеру в людях подобається, але зараз його пропозиція та подальше одкровення збивають мене з наміченого курсу. Я ж тільки-но вирішила не зав’язувати стосунків. Тут хоч би з минулими своїми розібратися. Я то вже зовсім би й забула про них, та чомусь в останню мить, наче з порожнечі прилетіло нагадування. Прямо в тім’ячко.

– Ну, навіть не знаю. Без шантажу вже якось не цікаво, не ті відчуття, – сміюся нервово, намагаюся все звести до жарту, щоб не відповідати напряму.

– Полюбляєш примус, запам’ятаю, – хлопець підтримує мою спробу, та очі його залишаються серйозними. – Гаразд, то повернулися на початок. Ну це було навіть прикольно, тож від завтра і почну.

Ілля дивиться на мене з порозумінням, а на обличчі сяюча посмішка. Навіть здається, що він справді радий, що доведеться мене завойовувати. Ну може він із тих хлопців, що кайфують від різного роду перешкод та випробувань. Я й досі не зрозуміла, який же він насправді. І майже нічого про нього не знаю.

Бо не хотіла раніше дізнаватися. А зараз, здається, мені вже кортить розвідати про всі його мрії, його минуле, плани на майбутнє. Та тепер мені так страшно, як ніколи. Після болю та розчарування важко повірити, що в цей раз буде якось по-іншому.

Поки я роздумую та вагаюсь, Ілля нишпорить у кишені свого рюкзака та дістає мою вкрадену річ. Протягує мені: