Розділ 12

Що ж, хочу сказати, що примирення пройшло дуже добре. Звісно не обійшлося без сліз та плаксивих вибачень (зі сторони Кості, раптом що). Та ми навіть обіймаємося кілька секунд, що ще більше придає емоційності даній ситуації. Приходиться стримувати солоні краплі, що вже готові зірватися з куточків очей.

– То що у вас сталося?

Намагаюся я підступитися до свого друга, а по ньому аж видно, яким напруженим він був увесь цей час. Сидів на лавці так, ніби проковтнув палицю. Він стурбований, це видно неозброєним оком. Обличчя застигло, мов воскова фігура, та й колір якийсь нездоровий. Та й вранішня його розмова з невідомим співбесідником не дає мені спокою.

– Довга історія, – махає рукою Костя, в котре відкидаючи мою допомогу.

Підтискаю губи та переводжу погляд знову на поле. Помічаю, як Ілля напружено дивиться в наш бік та злегка киває мені, ніби питаючи чи все в порядку.

Злегка киваю головою, в знак, що в мене все в порядку, та допомагати не потрібно. Здається, він не дуже вірить в це, але тренер як білуга кричить через усе поле на нього. Йому нічого не залишається, як повернутися до тренування.

 – Знаєш, – дивлюся на Костю, здвинувши брови, – мені вже набридли ваші таємниці. У вас з’явилися якісь сімейні справи, в які мене не посвячують. І окей, це мене в принципі не стосується. Але мене вже дістало, що це руйнує нашу дружбу.

Костя видно хоче про це посперечатися, знову навішати мені локшини на вуха. Та з мене годі. Перш ніж він встигає щось сказати, я продовжую свою промову, трохи підвищуючи тон.

– Не смій мені брехати. Ви в мене вже в печінках сидите. Всі ці ваші сімейні зустрічі, шашлики. З яких це пір ти став фанатом Марининих родичів? Раніше вони тебе лякали до гикавки, а тут – найкращі друзі.

Переводжу подих від такої емоційної репліки, а Костя дивиться на мене своїми здивованими, трохи наляканими очима. А бритоголового, двохметрового хлопця ще спробуй налякати. До цього моменту це вдавалося тільки батькові Марини. А він же голова мафіозної банди.

– Ну, якщо коротко, то зроблю крок вправо чи вліво – і розстріл, – хлопець ніяково потирає шию та все ще з тривогою від мого тону вдивляється в моє обличчя.

– Тобто?

– Пам’ятаєш історію з музеєм, – дивиться на мене, а я киваю у відповідь на питання. – Там дуже дивна вийшла ситуація, та Антонович тепер слідкує за мною цілодобово. Я дещо напартачив, і йому довелося прикривати мою спину перед серйозними людьми. Я тепер тільки й чую, що подорослішай, включи мізки.

Костя важко зітхає та знову потирає шию. Я бачу в його погляді каяття та сором, а ще мій друг виглядає геть розгубленим та зовсім не зібраним. Не часто бачу його таким, та я навіть не думала, що Костя втрапив у серйозні розбірки. Схоже, все дійсно складніше та заплутаніше, ніж я гадала.

– Тож дядечко Капоне тебе міцно схопив за ... За голову, – це звісно серйозно, над цим треба поміркувати.

– Ага, вляпався я страшенно.

Я жую свою нижню губу, як завжди, коли хвилююся, чи коли потрібно поміркувати над складною задачкою. Хлопець же відкидається на стіну, що охоплює трибуни ззаду.

– І що, заборонив з Мариною зустрічатися? – уточнюю важливу інформацію.

Та мій друг без своєї дівчини й дня не протримається. Закохані ж такі дурні. По собі знаю.

– Та ні, він наче вже змирився, що ми разом. Тільки тепер контролює кожен мій крок та подих, – нервово ділиться зі мною ситуацією, що склалася в бандитській сім’ї.

Нелегко йому приходиться, бо знаючи батька Марини, я б зайвий раз і подумати неправильно боялася, не те, щоб поворухнутися. Підводжу підсумок нашої розмови:

– Фігово.

Витягую з кишені пачку жувальної гумки та закидаю одну подушечку в рот. Дуже допомагає зосередитися. Ділюся ще однією із Костею. Сидимо на трибунах та жуємо жувальну гумку, одночасно рухаючи щелепами.

Вирішую, що раз мій друг знайшов в собі сили відкрити всю ту дурню, що відбувається в його житті, то я теж не маю права приховувати. До того ж, новина, що я маю, також безпосередньо і його стосується.

– Наступного тижня повертається Дмитро, – говорю відсторонено, зупиняючись від жування.

– Жартуєш?

Костя не вірить моїм словам, вважає, що приколюся над ним. Але ні, я як ніколи серйозна. Його бритоголова голова втупилася у мене в очікуванні пояснень.

– Прислав повідомлення кілька тижнів тому, що сьомого вже буде в нашому місті. Козел.

– Козел.

Хлопець теж невдоволений таким поворотом подій. Та й не дивно, бо Дмитро полишав країну та нас, своїх друзів, з грандіозним розмахом. Видовище було ще те. Крики, з’ясування стосунків, побої. Це був Костя, не я. Коли в черговий раз Дмитро заявив, що вже давно тільки негатив відчуває від нашого спілкування, та ми його вже в кінець дістали своїми дитячими іграми, Костя йому вмазав. І чого всі доколупалися до наших витівок? Якось раптом всім приспичило стати дорослими.

Що взагалі крутого в тому, щоб бути дорослим?

Я з першого курсу турбуюся сама про себе. І скажу чесно, нічого супер класного в цьому не знайшла. Все моє життя перетворилося на суцільну робочу рутину. Більшу частину часу мені доводиться фотографувати те, що мене взагалі не цікавить. А ретуш мільйона однакових фото з дитячих садків, свят та сімейних фотосесій доводить мене до депресії.

Не таким я бачила своє доросле життя. Не так мені хотілося проводити більшу частину свого часу. Але що вже вдієш. Може тому мені так важко полишити те єдине, що приносить мені щастя. Робити дурощі інколи потрібно. Хоча б для того, щоб не з’їхати з глузду від сірості буднів дорослої пані.

Сидимо з Костею в мовчанні та інколи перериваємося на смішки з того, як гнівається на футболістів їх тренер. Наскільки я знаю, тренування вже б мало закінчитися, а я – вже давно отримати назад свій диктофон. Але схоже у грізного чоловіка з кумедними вусами є інші плани.

Костя довго думає перш ніж задати питання, а я й досі не розумію, чого його так заїла ця тема: