Розділ 10

Вже пізній вечір та й останнім часом в моєму помешканні небувало ніяких гостей. Бабуся приїздить не часто, на відміну від полоскання моїх мізків, батьків чекати можна лише ближче до Нового року, і то не точно.

Костя, Маринка чи все ж таки ТФ №1?

Руки дещо трусяться, поки роздивляюся свого гостя у вічко. Вкотре шикаю на свою тривожність та згадую, що все ж таки мені вже не п’ятнадцять. У коридорі знайоме обличчя. Глибоко вбираю повітря в легені перш ніж відчинити двері.

– Ну чого тобі?

– Не знайдеться дрібка солі? – вказують мені на маленьку прозору пляшечку. – І мої двері замкнулися, коли виходила. Знайдеш ключі, що я тобі залишала?

Це нещастя якесь, а не дівчина. Моя сусідка проходить в кімнату, я відходжу трохи в сторону пропускаючи її. Іноді мені здається, що на ній лежить прокляття, не інакше.

Вона переїхала в квартиру напроти, яку не так давно почали здавати батьки Кості, коли він з’їхав до своєї дівчини, а самі вони перебралися в село на дачу. Дівчина, чи правильніше сказати – катастрофа, живе тут вже трохи більше місяця, а в мене в квартирі буває частіше ніж у себе. Постійно втрачає ключі, в неї завжди щось губиться, закінчується чи вилітає з вікна.

Ця дівчина – суцільне нещастя. Я вже хотіла поскаржитися на неї батькам Кості, але дуже шкода її стало. Без допомоги та нагляду пропаде ж бідна. Як ще вона до своїх років ціла та неушкоджена дожила?

– Проходь на кухню, вони там лежать, – махаю рукою, щоб слідувала за мною.

Шукаю ключі та віддаю дівчині, що виглядає як малюк Бембі. Сама простота. Вона мило посміхається, а я думаю, що я не така вже й нещаслива. Мене хоч не переслідує тридцять три нещастя цілісінькими днями.

Дивлюся на дівчину, їй вже ближче до тридцяти, а чомусь відчуваю себе її опікуном. Віддаю їй сіль, що ледь знайшлась на поличці.

– Дякую, – сліпуче посміхається у відповідь. – І за ключи теж. Я піду тоді?

Лера виходить з кухні і прямує на вихід з квартири. Не дійшовши якихось півметра, зачіпається  за дерев’яний столик, на якому стоїть до непристойності дорога ваза, яку батьки привезли з однієї зі своїх експедицій.

В останню хвилину, коли моє серце пропускає удар, а мозок вираховує, як приховати від батьків це неподобство, дівчина встигає спіймати предмет інтер’єру над самісінькою підлогою.

Матінко!!

Мої очі схожі на блюдечка, а руки трясуться ще більше ніж до приходу катастрофи. Дівчина виставлена за двері, а ваза переїхала в більш безпечне місце. Наступного разу навіть за поріг її не пущу. Бо наступний прихід може не пережити не тільки ваза, але й я.

Паста чекає мене на кухні як найвідданіший друг. Вечеряю в їдальні за переглядом першої серії ВандаВижн. Як все просто в серіалах, особливо в комедіях. Навіть найгірші та найважчі проблеми здаються дріб’язковими якщо це комедія 50-х.

Моє життя – нудота смертна. Ні справді, мені ж лише двадцять один рік. То чого ж свої вечори я проводжу так, ніби мені давно виповнилося за шістдесят? Це жах. Та навіть моя бабуся зараз десь відривається на своїй старечій тусовці. Ні, це ганьбі, так далі жити не можна.

Паста  майже повністю залишається в тарілці, серіал зупиняється майже на самому початку, а я стрімголов лечу до сусідньої квартири. Що є сили тисну на дзвінок, аж поки не чую по той бік дверей ледь чутний зойк, стогін та довгоочікуваний поворот ключів у замку.

– Хочеш піти в клуб? – питаю свою сусідку-катастрофу, хоча вже не певна, що це була хороша ідея.

На радощах вона кидається мене обіймати, а я якщо чесно поки що не готова до такої близької дружби.

А от напитися та потанцювати – загорніть та упакуйте з бантиком.

Сьогодні Ліза Невська повертається до життя. Ну може ще трохи намагається упоратися зі своїми проблемами за допомогою алкоголю.

Наступного дня, вже за традицією я не настільки впевнена в правильності свого вчорашнього рішення з клубом. Голова тріщить як ненормальна, в роті присмак померлого скунса, а кучері виглядають так, ніби їх пережували декілька разів, а потім закинули в пральну машинку.

Сьогодні в мене одна пара в університеті, тож я вирішую її з чистою совістю прогуляти. А ось побачення пропустити я вже точно не маю права. Тож просто перевертаюся на іншу сторону ліжка і продовжую приводити себе у відносний порядок. Кілька годин сну думаю хоч трохи та виправлять ситуацію.

Може зорі так склалися, а може я просто перейняла невдачу у своєї минулонічної співучасниці, але коли прокидаюся вдруге за цей день, то розумію, що катастрофічно запізнююсь на побачення з Іллею.

Та в цей раз він мене точно приб’є.

Швидко, як тільки можна, шукаю свій телефон в купі лахміття, що розкидане по всій моїй кімнаті. Знаходжу десь під ліжком і в залишках помади. Про це я подумаю потім.

20 повідомлень, 5 вхідних дзвінків.

Я влипла.

Хлопець мабуть вирішив, що я його знову хочу бортонути та забити на нашу зустріч. Та я чесно-пречесно цього разу планувала все зробити як треба. Навіть з вечора сукню приготувала, яка йому сподобалась.

Читаю похапцем повідомлення, здебільшого гнівного характеру, а паралельно вмикаю воду та намагаюся привести себе в порядок. Останнє повідомлення кілька хвилин назад:

«Тобі капець»

Вирішую, що звичайного повідомлення у відповідь буде точно недостатньо, тож телефоную. Трубку ніхто не підіймає, але я не здаюся. Поки чекаю на выдповыдь, намащую зубну пасту на щітку та проходжуся по ротовій порожнині. Ставлю виклик на автонабір. Спльовую залишки пасти в умивальник, коли на всю квартиру лунає стукіт в двері.

Повністю його ігнорую, продовжую збори, ніяк не можу відшукати свою сукню, коли згадую, що саме в ній я була в клубі. Стукіт в двері стає розлючено гучний. В одному ліфчику та спідниці, що вже встигла одягнути, біжу до дверей, щоб вкотре прибити мою скажену сусідку. Звідки в неї стільки сили?

– Ну чого тобі? Сіль закінчилась ще вчора! – майже кричу, коли з усієї сили розкриваю двері.