Розділ 9

– Ні, я не розумію, просто поясни, як так можна. Та я навіть в страшних снах не можу собі це уявити.

Збентежений та схвильований, Ілля неймовірно сексуальний. Він не може себе стримати та розмахує руками в різні сторони. Емоційне збудження валить через край, та своєю енергією хлопець заряджає і мене.

– Просто поясни, як ти можеш пити ці болотяні шмарклі? – вкотре перепитує хлопець, витріщаючи на мене свої очі що є сили, смішно кривиться від матчі, яку дала йому спробувати зі свого стаканчика.

Я сміюся голосно та нестримно. Прикриваю долонькою рота, коли вже зовсім негарно вибухаю від нової порції сміху та запрокидую голову назад. Я не можу стримати веселощі, що йдуть звідкись з середини мене.

В своїй біографії в рядках про себе я можу написати таке: трохи схибнута, сама собі на умі, геніально неконтрольована та схильна до різних авантюр. Моя персона завжди була цілковито згодною на будь-які екстремальні ситуації. А якщо в такій ситуації буде крихта азарту та небезпеки, то це точно для мене.

Правда була в тому, що я любила повеселитися та прикольно провести час. Та я ніколи не сміялася так щиро та радісно, як зараз. Моє життя було нормальним. Були хороші речі та погані – зрештою як і у всіх. Та чи була я щасливішою, ніж зараз, за останні декілька років, пригадати не виходить, хоч я і старалась.

 Ми сидимо на трибунах на стадіоні подалі від людей, між нами купу солодких до неможливості батончиків та цукерок. В мене в руках стаканчик з матчею, а Ілля запиває її присмак в своєму роті своїм потрійним американо.

На диво, розмови про завтрашнє побаченні та повернення диктофону ми не ведемо. Мені не хочеться псувати нашу майже ідилію безглуздими суперечками, гадаю, що хлопцеві також. Здебільшого наша розмова торкається тем недопліткарок, таємного круга, що утворився на базі університету та все скоріше підступаючої сесії.

– Ненавиджу як він бубонить собі під носа, – обурюється Ілля, коли закінчує розповідь про свого викладача, – доводиться сідати на першу парту, щоб хоч щось почути.

Я уважно слухаю, розділяючи його невдоволення, хитаю головою в знак підтримки. Піднебіння свербить від вибухаючого шоколаду, що я тільки що проковтнула.

– Чесне слово, наступного разу я поставлю стілець біля його столу, – хлопець продовжує гніватись та згодом замовкає, дивлячись на мене.

Занадто великий шматочок шоколаду заповнює повністю рот, і вигляд я маю не найкращий. В роті вибухають феєрверки, а очі витріщаються так само, як і в Іллі декілька хвилин тому від мого улюбленого напою. Це настільки дивні відчуття, але я не можу розжувати шматочок одразу і проковтнути. Тож доводиться мичати як корова та по-дурному кліпати очима.

Тепер вже черга реготати Корсакова.

Запиваю цю солодку суміш великою кількістю води, дякувати Іллі, що завжди таскає з собою плашку, і зарікаюся кидати до рота таку кількість солодкого ще раз.

– Не смішно, – насуплюю брови у відповідь на веселощі з боку моєї групи підтримки, але я зовсім не гніваюсь, так для виду хіба що.

– Та ти ж перша почала, – згадує він мій сміх кілька хвилин назад.

Роблю вигляд, що це взагалі до мене не має ніякого стосунку, хлопець лиш хмикає на мою спробу. Нас перериває мелодія на телефоні Іллі. Мабуть, хтось важливий, бо вибачається та відходить трохи подалі.

Я роздивляюся його профіль в цей час та просто радію ситуації. На душі все ще паскудно, та начебто голова трохи проясняється, і я вже в змозі глянути на даний інцидент під новим кутом. Може я трохи погарячкувала? Чи в мені говорить те моє «я», котре завжди готове йти на поступки першим?

Подумаю про це потім.

Ілля повертається буквально за хвилину, перекинувшись лише парою фраз зі своїм співрозмовником.

– Пробач, та мені треба їхати, – чую розкаяння в його голосі, та й очі в нього сумні. – Це нічого страшного?

– Та нічого, можеш їхати, – махаю рукою, підштовхую його до виходу. – Але цукерочки залишаться зі мною.

– Та звісно, – сміється. – Діти при розлученні завжди залишаються з матір’ю. До завтра.

Хихикаю та махаю рукою в знак прощання, поки хлопець підхоплює свої речі та переступає через лавку, щоб спуститися. Зробивши кілька кроків, він повертається і застає, як я знову тягну до рота чергову цукерку.

– Чого тобі ще? – питаю його, здивована його затримкою

– Одягнеш ту червону сукню на наше завтрашнє побачення? – всміхається та красиво загинає одну із брів. – Я одягнув сорочку, як ти просила.

– Та я думала, що це тільки що й було побачення, ні? – витріщаю очі в подиві, та довго не витримую, коли на обличчі хлопця з’являється розгубленість, і знову хихикаю. –  Жартую. Гаразд, буде тобі сукня. Іди вже.

На моє маленьке знущання він лиш закочує очі та повертається до мене спиною, продовжує спуск вниз. Я дивлюся на його мужню, спортивну статуру до тих пір, поки він не зникає за будівлею спорткомплексу.

В тиші та спокої роблю останній ковток вже геть холодного напою. Думки останнім часом живуть своїм життям, зовсім так само, як і почуття. Без привабливої посмішки на обличчі нового знайомого стає зовсім самотньо. Згадую про майбутню сесію та екзамени, про диплом та купу роботи, що мене чекає. Аж лячно стає, скільки всього останнім часом на мене звалилося.

Вчора довго думала про затію з моїми майбутніми стосунками з Антоном. Мабуть, в чомусь все ж сварка з Костею мені таки зарадила. Безглузда це ідея. Зовсім по-дурному вважати, що стосунки з хлопцем вирішать всі мої проблеми. В чомусь мій друг таки був правий. Треба дорослішати, та зустрічатися з минулим обличчям до обличчя.

По дорозі до дому заходжу в магазин, щоб обновити запаси в своєму холодильнику. Саме там мене застає дзвінок від бабусі.

Говоримо про моє самостійне життя, хвилин десять слухаю промову про те, що краще б мені поїхати до батьків в Японію, потім ще декілька хвилин слухаю, які ідіоти мої батьки, що взагалі поїхали з країни в пошуках кращої долі і ще й онука забрали з собою, і добре, що хоч онучка лишилась з нею.