Розділ 8

Махаю своїми п’ятками в повітрі, поки лежу на животі на своєму шикарному двоспальному ліжку. Обожнюю свою кімнату. Власними руками зроблену, по детальках зібрану. Це може єдине місце в усій квартирі, де я відчуваю себе як удома.

Притискаю телефон до правого вуха, а пальці зайняті пролистуванням фотографій з сьогоднішнього інтерв’ю. Треба відібрати ті, що вийшли найвдаліше, для журналу та декілька, щоб викласти на сторінках в соц. мережах.

Закінчую переказувати своїй подрузі останні новини. Відставляю подалі ноутбук, бо мені скоро це обличчя буде снитися.

– Тож, все пройшло нормально? – перепитує мене Марина.

Ми зідзвонюємося аж в неділю, бо мої кращі друзі як завжди надто зайняті один одним та вкрай важливими сімейними справами, щоб поспілкуватися зі своєю подругою. Та я цього не говорю, звісно.

 Я чую голос Кості на задньому фоні, вже зовсім не дивуюся тому, що можна подзвонити одному з них, і розмова одразу перетворюється на конференцію. Хоча б не треба по декілька разів переказувати одне й теж саме.

– Так, вів себе ідеально. Ну, майже, – згадую, як сильно дратував мене своїми ручищами, що вічно вилазили з кадру. Але фото вийшли просто ідеальні. – Та я взагалі думала приб’є мене, тож..

Шумно зітхаю і перевертаюся на спину на своєму ліжку. На стелі миготять зірочки, що я нанесла класі в шостому люмінесцентною фарбою. Ти ба, ще й досі сяють, як новенькі.

– Він же прийшов увесь такий гарний, при параді, з квіточками. Ти б тільки бачила його погляд. Я думала, він мене на шматочки порве, коли Колю помітив.

В голосі прорізаються ледь помітні нотки жалю. По ту сторону слухавки лунає якесь нишпорення, не розумію, що там відбувається, поки не чую голос Кості вже досить близько. Напевно, забрав телефон у своєї дівчини.

– Годі маятися фігнею, Лізо, – гиркає на мене мій друг, ще ніколи він не говорив зі мною в такому тоні, я аж гублюся. – Подорослішай хоч трохи і перестань гратися з людьми. Всі твої плани, змови і так далі вже вкінець дістали. Ти хоч іноді думаєш про наслідки своїх витівок?

Мене дивує тон, дивують слова, що вилітають з уст Кості. Як по голові чимось важким стукнули і всі думки геть повилітали. Ніколи такого ще не було.

– Це мені ти кажеш? – гніваюсь у відповідь, навіть підскочила з ліжка від подиву.

– Так, я, – чую серйозність в голосі друга. – Ми вже не діти, і пора вже тобі взятися за голову.

– Мені взятися за голову? – майже кричу в слухавку від такої несправедливості. – Тобі нагади, хто ще не так давно потрапив у СІЗО, і кого внесли в чорний список в музеї?

– Саме так, дурні речі, що ми коїмо вилазять зазвичай боком. Годі вже, почни думати не тільки про себе, а й про тих, кого зачіпають твої геніальні ідеї. І я зараз не тільки про бідного хлопця. Поговоримо, як подорослішаєш.

Мій друг кидає слухавку. Та схоже, що вже колишній друг.

Я ще хвилин десять просто дивлюся в чорний екран телефону, ніяк не можу повірити, що Кості, тому, хто завжди був поруч, хто підтримував мене і майже завжди був ініціатором наших витівок, вистачило всього декілька слів та хвилин, щоб зруйнувати все, що нас зв’язувало.

Розпач та розчарування біжать по моїм венам та вистукують у скронях. Вже давно я не відчувала цих емоцій. Хоча, напевне, я відчуваю їх від самого свого народження, тож просто припинила їх помічати. Пальці дещо трусяться від нервів, а я знаю, що зазвичай після цього послідкує.

Хіба ж друзі не потрібні нам для того, щоб підтримувати та заспокоювати. Це саме ті люди, котрі слухають всі ваші дурниці та переживання, всі дурощі, що виникають в вашій голові, та все рівно приймають вас такими, якими ви є.

Мабуть, ще ніколи, ніж в даний момент, я не відчувала себе такою одинокою та розгубленою. Не щодня тебе тикають носом в твої недоліки, і відверто відчитують за те, що раніше в тобі подобалося. Зраджена та покинута – це саме ті епітети, що зараз як найкраще відповідають моєму стану.

Сиджу на підлозі, перечікую, коли емоції, що накривають мене з головою, нарешті уляжуться. Звична річ, що тепер завжди зі мною. Не так вже просто тримати психіку в нормі, коли тебе один за одним полишають близькі тобі люди.

Телефон миготить від нового, тільки-но прийнятого повідомленні, і я тильною стороною долоні швидко і не зовсім красиво витираю сльози з обличчя, та разом з тим, ще більше розмазую туш. Пофіг.

«Ти нічого раптом не загубила?»

Повідомлення від Корсакова мене засмучує. Так сильно, що я готова вже в друге розплакатися, але стримуюсь. І не через втрачену нібито річ, а через те, що я чомусь вирішила, що це від Кості. На всяк випадок, Марина вирішила написати, але ні, вони якраз-то і мовчать.

«Ти про що?» – пишу у відповідь, негарно шмигаючи носом.

«Не думаю, що ти зможеш написати свою статтю без диктофона, що випадково опинився в моїй кишені»

Чорт, лише цього не вистачало. Я так і знала, що він так просто мені не простить сьогоднішню нашу зустріч. Але чомусь його повідомлення діє на мене заспокійливо.

Чомусь, коли хлопець обрав тактику ненападу, я подумала, що таки перегнула палку, а потім ще й Костя підлив масла у вогонь. Та, очевидно, що мій суперник набагато сильніший, ніж я думала.

Ця перепалка між нами в даний момент допомагає мені остаточно взяти себе в руки та відкинути переживання, що влаштувала сварка з друзями, в іншу сторону. Замість того, щоб рюмсати та жаліти себе, я зосереджуюсь на плані гри з Корсаковим. За що йому щиро вдячна.

«Твої умови?»

«Побачення. Справжнє. І без зайвих людей!!!!»

«Згода. Але мені потрібен мій диктофон не пізніше вечора четверга.»

«У вівторок я цілком вільний.

  О, і одягни сукню, Кучерява»

От же козлина. Злість аж спалахує в моєму серці, зовсім витісняючи інші емоції. Зайнятий він бачте весь тиждень. Не може ніяк зустрітися для фото, зате для побачення – тут як тут. Розлючено кидаю свій телефон на скуйовджене ліжко і намагаюся відволіктися від усіх цих подій, що тільки-но сталися.