Розділ 7

Бог бачив, ще на жодне побачення я не збирався так прискіпливо. Навіть ходив декілька разів змінювати сорочку. Ці дівчата так до нервового тіку доведуть, або ж до заниженої самооцінки. Жах.

 Дзвіночок на дверях кав’ярні привітно дзвенить, коли заходжу в приміщення. Тут стильно, дуже сонячно від панорамних вікон та неймовірно смачно пахне кавою. Оглядаюся в пошуках однієї кучерявої голівки.

Моя посмішка дещо меркне, коли за одним зі столиків помічаю дівчину, але не одну, а в компанії з якимось гобліном. Сидять собі преспокійно, п’ють каву. Взагалі-то я проти побачень на трьох, я за класику.

Коли підходжу до них, ніхто не панікує, а гоблін собі преспокійно щось клацає в своєму фотоапараті. Що тут коїться?

– Привіт, – вітаюся з дівчиною, хоч мої очі все ще, не мигаючи, дивляться на третього зайвого в нашій компанії. – Це хто?

Дівчина ж зовсім не збентежена, хоч її друг, що зайняв моє місце виглядає дещо спантеличено. Та пофіг на нього взагалі, якщо чесно, а ось дехто заборгував мені пояснення.

– Та ти сідай, в ногах правди немає, – відповідає дівчина та киває головою в сторону ще одного стільця. – Це Коля, наш фотограф, зробить декілька фото для інтерв’ю.

– А у нас інтерв’ю? – шоковано дивлюсь на дівчину.

Вона що, на першому ж побаченні про мене анкету зіставляти почне? Я не знаю, що мене приголомшує більше в усій цій ситуації, але знаю точно, що такого дивного побачення у мене ще ніколи не було.

– В редакції журналу, де я працюю, мене змусили взяти у тебе інтерв’ю. Відповіси на декілька питань, і можеш бути вільним, – холодно відповідає дівчина, аж ні трохи не пояснюючи весь той капець, що тут відбувається.

– Інтерв’ю значить? Для журналу? – гнівно перепитую.

– Ну так. Ти ж не проти, – не питає, а стверджує.

Декілька довгих хвилин просто витріщаюся на дівчину, що втовкла собі в голову, що вона велика репортерка. Та чорт, до чого ж вона гарна, навіть зараз, коли очевидно, що навіть не готувалася до нашої зустрічі: навіть туші на очах не помічаю, хоч учора була при повному параді. Глибоко вдихаю запах кави, щоб прийти в себе.

– Інтерв’ю, так інтерв’ю, – згодом спокійно кажу, бачу, що вдалося здивувати обох.  Якось відсторонено віддаю дівчині букет тюльпанів, що досі міцно стискав від злості. – Це тобі до речі, я ж то думав у нас побачення, а не бізнес-зустріч.

Її глибокі карі очі, що як ніколи нагадують мені смажені кавові зернята, не мигають, дивляться прямісінько в мої. Діру протреш, божевільна. Хмикаю, бо не витримує та відвертається.

– Гаразд, – вона невпевнено листає свій блокнотик, та дістає з рюкзака маленький диктофон, я навіть не знав, що такі ще існують, – то, почнемо?

– Почнемо, – сідаю на вільний стільчик подалі від гобліна і поближче до Кучерявої зарази.

Це недопобачення ти запам’ятаєш надовго.

– Можеш назвати три речі, що є найважливішими для капітана команди? – кучерява дівчинка читає ще одне питання зі свого блокноту, а я гадаю, як я до цього докотився.

Ще годину тому я був настільки окрилений зустріччю з цією дівчиною, що навіть мама помітила зміни. Я ж бо ходив похмурою хмарою з тих пір, як ми перебралися в це нещасне місто.  Зустріч з Кучерявою наче повернула мене до життя та надихнула на нові звершення. Справді кажуть, що жіноча краса – то страшна сила. Але зараз я відчуваю що завгодно, але точно не піднесення та радість.

Чудик, що виявився штатним фотографом журналу та весь час фотографував нашу зустріч, все більше мене дратував. Хоча більше за це мене бісила одна кучерява дівчина, що задавала свої питання абсолютно відстороненим, професійним тоном, ніби була справжньою журналісткою. Здавалося, її зовсім не хвилювала вся ця ситуація.

Відповідаю так, щоб було потім не соромно цю дурню читати. Хоч нічого екстраординарного там точно не буде, звичайна університетська витребенька. Цікаво, а для мене передбачено ексклюзивний екземпляр цієї газетки?

– Тож, що спонукало тебе перевестися в наш університет? – Ліза дивиться на мене своїми карими очима, і в них я нарешті бачу хоч краплю інтересу до моєї персони.

Все, що було до цього моменту, – просто фрази з папірця. Не впевнений навіть, що вона їх написала. Дуже схоже на те, що по шаблону з Інтернету взяті.  Стандартні питання, щодо футболу та минулого сезону, в якому я вже встиг відзначитися.

Я не кваплюся з відповіддю, тема, чесно кажучи, не найприємніша, та й ляпнути аби що мені не можна. Не вистачало ще, щоб дане інтерв’ю дійшло до батька, а там гнівна тирада в його сторону. Цього вже мені точно не пробачать, і можна буде попрощатися з планами на майбутнє остаточно. Обережно підбираю слова.

– Ну, мої батьки вирішили переїхати, я ж побачив в цьому гарну нагоду спробувати себе в іншій команді, чому б ні? В нашому університеті сильна футбольна команда, досвідчений тренер. Тут є чому навчитися, та й у мене є деякий досвід, що я міг би передати гравцям.

Я легенько всміхаюся, коли бачу на її обличчі неприховані емоції: хотіла знайти сенсацію, та не вийшло. Хмурить свої брівки, невдоволено підтискує губи.

 З боку чудика мигає спалах. Хочу на пам’ять собі це фото. Кучерява на ньому невдоволена, майже розгнівана, а мене так сильно це заводить, що аж руки чешуться до неї доторкнутися.

І чому не можна було вчинити як звичайні дівчата. Провести гарно час, випити смачної кави в моїй компанії. Хоч би натяк на зацікавленість побачити з її сторони. Та ж ні, сидить собі наче їжака проковтнула.

Більше ніяких особистих запитань, навіть натяку на інтимність. Було таке в моєму житті, що дівчати під різними приводами намагалися перетворити звичайну зустріч на побачення, але щоб навпаки – це щось нове. Ну ж бо, маленька, дай мені хоч щось, з чим можна було б працювати.

Врешті питання в її блокноті закінчуються, і вона абсолютно мене ігноруючи, починає сперечатися з нашим фотографом, де б краще зробити головне фото, що буде красуватися на обкладинці журналу. Чудик починає мене дратувати ще більше. Пора його спровадити.