Розділ 6

«Буде тобі побачення».

Мій телефон оживає через кілька хвилин після мого останнього надісланого повідомлення. Я вже почав нервувати, слово честі, але я роблю ставку на те, що дівчинка була просто дуже зайнята, що не відповіла відразу.

Авжеж, я так і знав, що я теж їй сподобався.

На мить прикривши очі, згадую її шикарні сідниці в обтягуючій бордовій сукні та її приголомшливі кучері на голові, з моїх губ зривається мрійливе зітхання. А потім я згадую середній палець, що вона показала мені в пориві гніву, навіть не обернувшись, і починаю посміхатися, ніби мене контузило.

Вірте чи ні, але мені дико цього не вистачало з моменту приїзду до цього міста. Відколи батьки отримали тут роботу і нам довелося переїжджати, все, про що я міг думати – це наскільки ж нудне життя в цьому місті на мене чекає.

Що не кажи, але в нашій країні люди не вміють жити на повну котушку, та навіть не так, вони просто не люблять свого життя. Не знаю навіть, як цього раніше не помічав. Всі ці кислі міни, відсутність прагнення рухатись хоч кудись. Суцільне марнотратство життя, яке не має жодного сенсу. У великих містах, в одному з яких я і виріс, це не так впадає в око, але варто лише від'їхати на кілька десятків кілометрів і убогість життя засліплює.

Ця дівчинка, що хоч трохи наповнила моє життя фарбами, увірвавшись у чоловічу роздягальню, як до себе додому, нагадала мені ту частину мого життя, що лишилась у столиці. Вона була яскравою, живою та емоційною. Чомусь у мій бік вона виражала лише негативні емоції, але я впевнений, що з нею вже точно не буде нудно.

Саме цього мені й не вистачає. Руху, свободи, емоцій. У столиці у мене було шикарне життя. Я веселився, проводив час із друзями, відривався на вечірках, у мене було те життя, про яке мріє кожен. І мене дико сердило, що мені довелося від цього відмовитися.

Розмірковую про те, куди ж можна зводити кучеряве дівчисько, як на зло в голову не лізе жодне пристойне місце. І хоч у цьому місті я зовсім недовго, але всі більш-менш пристойні місця я вже обшарив. Жодного, куди можна сходити з такою дівчиною. Упевнений, що вона вже була і в пихатому ресторанчику на набережній і в такому ж химерному місці в центрі. А решта кафе більше тягнуть на забігайлівку для далекобійника.

– Гей, Сірий, а куди у вашому місті можна зводити дівчину? – і перш ніж він встигає поставити похабне питання, яке виразно читається у його посмішці, я уточнюю: – Пристойну дівчину, Сірий.

– А, ну якщо пристойну, – єхидно тягне мій товариш по команді, – то можна в Coffein. Вони недавно відкрилися, у мене сестра там постійно тусується. Непогана кав'ярня, смачні десерти, симпатичні дівчата працюють.

Поки Сірий розповідає про симпатичних барист у кав'ярні, швидко знаходжу їх сторінку в Інстаграмі, кав'ярні, а не барист. Модний, сучасний ремонт, велике, яскраве графіті на одній зі стін, милі лампочки на стінах. Це те, що треба.

Швидко набираю повідомлення Кучерявій, краєм вуха слухаючи розповідь Сірого про одну руденьку, яку він зачепив минулого тижня в цій самій кав'ярні. Качаю головою на його балачки, розуміючи, що половина цього суцільна вигадка. Але Сірому можна пробачити, не дивлячись на те, що він балабол, яких ще пошукати потрібно, він чудовий нападник і непоганий друг.

Ми познайомилися з ним, як я перевівся в цей університет. Веселий, товариський хлопець, саме він допоміг мені налагодити контакт із командою, а пізніше виступав за моє призначення на пост капітана.

Футбол був моїм життям. Так, я любив веселитися і добре проводити час поза полем, але на полі я був найкращим. Ніхто не знає, яких старань мені треба було докласти, щоб цього досягти, але ніхто не засумнівається, що в цій команді мені немає рівних. Отже, коли минулий капітан команди вирішив ні з того ні з сього покинути навчання в університеті та гру в футбол, усі були більш ніж «за», коли мене висунули на цю посаду. Нікому не хотілося взвалювати на себе таку відповідальність.

Телефон вібрує в моїй руці, сповіщаючи про повідомлення, що приходить від Кучерявої.

"Сьогодні я зайнята, завтра в 11 в Coffein"

Чорт, це не зовсім те, що я планував, але гаразд. Потрібно брати те, що дають, а то відчуваю, якщо зараз почну тиснути, то Кучерява пошле мене куди подалі. Тож швидко друкую, що згоден, а потім як якийсь підліток заходжу на сторінку Лизавети.

У неї шикарні фотографії, не на всіх зображена вона, на деяких її друзі, десь зовсім сторонні люди. Дівчисько – фотограф, і в неї чудово виходить. Не люблю показуху, не люблю, коли люди прикидаються не тими, хто є. Але ось Кучерява справжня, як і її фото, так неідеальні, можна побачити зморшки або прищики, але не замилені десятками шарів фотошопу, і форма її обличчя така сама, як і в житті, злегка пухленькі щоки і маленькі помаранчеві плямки на носі. Все це так сильно мені подобається, особливо її волосся, розкішні локони до середини спини. Цікаво, вони м'які чи трохи жорсткі, вони повітряні як пір'їнка чи важкі? У мене вдасться зібрати їх долонею, коли її цілуватиму?

Чорт, образи того, як сексуально виглядатимуть ці локони на моєму ліжку, поки я насолоджуватимуся їх власницею, настільки розбурхують мою уяву, що доводиться швидко валити із загальної роздягальні, інакше хлопці приймуть мене за не того.

Сьогодні на нас чекає дуже продуктивне тренування, і мені потрібно думати в першу чергу не про кучеряву красуню, а про футбол. Ніщо не повинно ставати на моєму шляху до успіху. І хоч спочатку це було лише захоплення, яким я почав займатися тільки на зло своєму батькові, але тепер це все для мене. І я надто багатьма речами пожертвував, щоб зруйнувати своє життя через неуважність.

Вкотре витираю піт з чола і відкидаю волосся назад, щоб не заважали. Підстригти їх може, думаю. Мені не хочеться цього робити, але волосся відросло за останні місяці і зараз злегка завивається, а кінчики лізуть в очі. Це заважає під час гри, так що обов'язково сьогодні заїду до барбершопу. Якраз і до побачення підготуюся.