Розділ 5

Отже, план "А" провалився.

Антон Ярошин виявився міцним горішком та звичайними штучками з мого арсеналу, що спрацьовували з рештою хлопців, його не візьмеш. Поставили уявну галочку і рухаємось далі, незламні та впевнені в собі (крадькома витираючи сльози і приховуючи роздратування).

На війні – а це була саме війна і ні що інше – треба бути реалісткою і не засмучуватися через дрібниці. Власне, саме на цей випадок я й вигадала план «Б»

Скільки б я не вважала себе надзвичайною красунею і дівчиною номер один у списку найзавидніших наречених нашого університету, настав час визнати гірку правду, що звалилася на мене сьогодні. Фортеця витримала перший удар, але від мого наступного кроку вона впаде.

Бабуся, мудра, але дуже вперта особа, завжди мене вчила, що за своє треба боротися.

«Якщо ти хочеш чогось досягти в цьому житті, потрібно докласти чимало зусиль, щоб отримати своє», – говорила вона мені, щоразу, коли я зазнавала невдачі і хотіла все кинути на півдорозі.

Ця жінка завжди боролася до останнього і мене навчала того ж. Напевно, левова частка впертості, що жила в ній, передалася мені. Мої батьки були дуже врівноваженими та консервативними, втім, як і більшість вчених. Але ось бабуся – найвпертіша і  найцілеспрямованіша людина з усіх, кого я знала. І хоч з багатьма її рішеннями я не погоджуюся, але за ці якості, що вона мені прищепила, я була їй вдячна.

План «Б», на який до речі надихнув мене мій викладач з фізпідготовки, включав Антона, мене і кілька десятків досить особистих питань, заданих в інтимній обстановці. Гаразд, з інтимною я злегка перегнула, але в іншому все має пройти чудово. Якщо, звичайно, все піде за планом, а не полетить до біса, як завжди.

Кілька днів тому, коли мені запропонували закрити відразу кілька моїх численних пропусків, просто зробивши кілька фотографій для сайту кафедри фізичного виховання та спорту, я навіть і не підозрювала, як це змінить моє життя. Але трохи подумавши, я вирішую скористатися цією ідеєю на всі двісті відсотків, сподіваюсь, що зможу отримати можливість ще раз побачиться з Антоном в неформальній обстановці.

Збори журналу мали відбутися рівно через п'ятнадцять хвилин, так що я ще мала достатньо часу, щоб влити в свій організм кілька міліграм кофеїну. Ось ви знали, що у стандартній порції еспресо міститься близько 40 – 75 мг цієї речовини. У той же час, у матчі – це такий японський зелений чай, цієї речовини значно менше, але бадьорить такий напій краще, і заряду енергії вистачає на довше.

Будьте розумниками – погугліть на дозвіллі!

Я була на сьомому небі від щастя, коли в нашій університетській кав'ярні на мої численні прохання почали готувати цей напій. Звичайно, тут не обійшлося без невеликого тиску з мого боку, але чого не зробиш заради свого здоров'я. До речі, нещодавно Альбіна писала, що треба принести їм ще матчі, постачальником якої я власне і є для цієї кав'ярні. Потрібно не забути забрати посилку від батьків і занести днями Альбіні.

Піднімаючись сходами на дев'ятий поверх, де була редакція журналу, я спокійно допивала свій тонізуючий напій, оскільки в ліфт з напоями не можна. Ну так хоч ще кілька зайвих кілограм скину, напевно.

На дев'ятому поверсі панувала креативна обстановка. Позаторік його повністю віддали під опіку великого і прекрасного. Декілька кабінетів займала саме наша редакція університетського журналу «Життєво», також кілька кабінетів було відведено для студентського театру, а одну маленьку кімнатку займала команда КВК, але це дуже сумна історія з життя нашого університету.

Я любила це місце, особливо кабінети 902, 903 та 905. Вони стали моїм домом за останні кілька років. Ми збиралися з колегами не лише щоб обговорити важливі редакторські питання, а й просто класно провести час разом. Ось так і перекочували в 902 кабінет кілька моїх футболок, пара джинс, плед та різні дівчачі дрібниці. Іноді тут я проводила більше часу, ніж у себе на квартирі.

Але сьогодні важлива подія – обговорюємо майбутній випуск журналу. Він же буде й заключним цього навчального року, а це дуже відповідальний захід. Так що минаю 902 кабінет і прямую у свята-святих – 905. У цьому місці народжуються ідеї, тут ми втілюємо в життя нашу мрію – стати знаменитими журналістами.

Багато хто вже тут, не видно лише Колі – нашого фотографа, а також головного редактора журналу – Юлії. Ну взагалі вона Юлія Анатоліївна, на відміну від нас – юних і зелених, давно вже закінчила університет і працює тут вже більше десяти років, попутно взявши нас під своє шефство, намагаючись хоч чогось нас навчити.

– Всім доброго деньочка! – плюхаюся на один із стільців поруч з Мариною, що розставлені за великим круглим столом.

Маринка і я, як тільки зблизилися, вирішили, що простого навчання в університеті нам мало, так що ми пішли далі і вже через тиждень пройшли відбір у цю дружну команду. У них тільки-но звільнилося кілька місць, оскільки навчання в університеті не вічне, тут постійна плинність кадрів, нам ще дуже пощастило, що вибрали саме нас. Конкурс був просто пекельний.

Злегка киваю своїй подрузі і дістаю блокнот з рюкзака. Ми не бачилися з нею вчора і сьогодні вранці, так що вона стріляє в мене своїми очима, очевидно намагаючись витягнути з мене хоч якусь інформацію про вчорашнє. Хоча, я більш ніж на сто відсотків впевнена, що про мій провал їй уже в усіх принизливих подробицях встиг розповісти Костик.

Але в кімнату вбігає дуже захеканий Коленька, а за ним плавною ходою входить Юлія, так що допит переноситься. Я з якоюсь зловтіхою тішуся, ось нічого проводити стільки часу зі своїм хлопцем, зовсім закидаючи нашу дружбу.

Я відставляю порожній стаканчик з-під матчі, і ми всі дружно розпочинаємо обговорення останнього випуску нашого журналу. Кінчики пальців аж тремтять від якогось радісного передчуття, коли я намагаюся вловити вдалий момент і закинути таку ідею, що вчасно прийшла в мою голову, яка безпосередньо запустить план «Б».