Розділ 21. Годувальниця

Розділ 21. Годувальниця

Оверлорд був злий та дихав вогнем. Усі слуги боялися потрапляти господарю на очі. Мільярдер неочікувано вирішив зайнятися ревізією. Він ходив та до всього прискіпувався. То канделябр нерівно стоїть, то на рамі пил, то пляма на килимі, то ваза не пасує до шпалер. Найбільше дісталося молодому кучеру, який у одному із темних куточків усамітнився з покоївкою та палко припадав до їх губ. Ой, що почалося! Оверлорд згадав усі Закони Єви Ромік. Сказав, що не терпітиме такої розпусти у своєму маєтку. Наказав негайно вигнати обох та ніколи не наймати на роботу. Усі боялися потрапити під гарячу руку.

За вечерею Оверлорду нічого не смакувало, хоча кухар навмисно приготував улюблені страви господаря. Мільярдер поколупався вилкою у страві та викликав до себе кухаря, який вже тремтів та боявся втратити своє високооплачуване робоче місце. Разом з кухарем до Оверлорда пішла і його годувальниця, яка жила у його матку. Стара–стара дракониця, яка, напевно, ще й динозаврів бачила. Мільярдер завжди тепло ставився до цієї жінки. Вона часто допомагала на кухні. Підбирала меню, яке б задовольнило вподобання її улюбленого вихованця.

– Що це за їжа? Ти мене отруїти надумав?! – гримав Оверлорд на ледь притомного кухаря.

– Та що ви, пане. Усе свіже, як ви любите, – виправдовувався кухар.

– Йди на кухню та залиште нас усі з Оверлордом наодинці, – мовила стара годувальниця, беручи ініціативу у свої руки.

– Оверлорде, дитино, що ти коїш? Чого на людей несправедливо гримаєш? Ти можеш і мене вигнали, але я скажу тобі в очі усе, бо більше ніхто не наважиться, – полум’яно говорила годувальниця-дракониця. – Ти ж на себе не схожий. Знаю, що кохання (на цьому слові Оверлорд важко видихнув та, нарешті, поглянув на свою годувальницю) робить з драконами дива. Кожен стає кращим, намагається показати коханій свої кращі сторони, а ти? Чому не поговориш з Маніеллою, бачу ж що жінка запала тобі в душу.

– Виходить заміж вона завтра за іншого, – тихо мовив мільярдер.

– Не вірю! Такі почуття, які між вами іскрять, тільки у Анни Пахомової у романах побачити можна, – аж руками сплеснула годувальниця.

– Я й сам не вірив, але вже усе королівство гуде, що спадковий скарбничий доньку заміж віддає, – пригнічено мовив Оверлорд.

– То ти з нею не говорив особисто? – аж сіла на стілець стара дракониця.

– Ні. Для чого, якщо вона за іншого йде?

– Вибач мене, але я тебе своїми руками пестила, сама тобі колискові співала, тобі шмарклі витирала і какулями не гидувала, але зараз мені хочеться пригадати досвід Марічки, який описала у літописах Олівія Дейлі. От візьму я до тебе, як Марічка, качалку чи штабу, якщо кухар захищати тебе стане. Це ж треба таке! Поїхав з квітами, а не поговорив. Не дракон ти, а... як там Маніелла казала? О, ящур лускатий! Розумна жінка, якщо упустиш своє щастя, то хвоста свого кусатимеш усе життя. Дракон ти чи не дракон? – емоційно говорила мудра дракониця.

– А що мені її примусити себе кохати? – зірвався дракон.

– А для чого примушувати? Вона й сама до тебе не байдужа. В мене очі, хоч, і старі, підсліпуваті, але справжнє кохання я ще здатна розгледіти. Лети завтра до неї та поговори. Не маєш права її втратити.

– То вона за Аріведерчі заміж йде, – тихо сказав Оверлорд.

– Ой, знайшов чого переживати. Поговори з нею, можливо й не буде ніякого весілля. Жінки такі мінливі...

Годувальниця та Оверлорд