Розділ 9. Драконяча вдячність

Розділ 9. Драконяча вдячність

Він на мить закрив очі, а коли відкрив, то побачив, що Маніелла вимкнула світло. От, зараза! Ні, ну це ж несправедливо! Оце так просто взяла і вимкнула світло і лягла спати? Точно відьма! Та для чого взагалі спати? Та й не сильно вона втомилася. Паскудство! І як тепер заснути? Краще б не літав сюди, хоч одним оком поглянути!

Оверлорд вже собі вже такого намріяв, що побачить її ніжну шкіру, усі вигини тіла, а тут – підстава!

Дракон ще посидів нерухомо кілька хвилин, нашорошивши вуха та нагостривши свій слух, почув спокійне й врівноважене дихання Маніелли та полетів до своєї кімнати, проклинаючи злу долю, яка вирішила позловтішатись над ним.

Та сон скарбничої не був таким спокійним. Їй усю ніч снилися дракони, а точніше, один Крокодил Ящурович! Його зелені очиська і погляд, який пече гірше за вогонь. Так і прокрутилася всю ніч на тому велетенському ліжку.

З першими променями сонця, які безцеремонно окупували її кімнату, Маніелла прокинулася. Скарбнича сіла на ліжку, потягнулася. Не можна було сказати, що вона відпочила, але на неї сьогодні чекало багато справ. Жінка після ранкових водних процедур підійшла до шафи. Ще вчора серед усіх провокативних та відкритих суконь вона запримітила сіру мереживну сукню, яка була більш-менш скромнішою, але їй не зовсім подобалося, що її плечі мали бути оголеними. Вона відкинула думку з’явитися у тому ж одязі, у якому приїхала, бо дракон міг сприйняти це, як образу. Уся шафа набита одягом, а вона у своєму?

До сукні у комплекті був такий же сірий капелюшок, який став би у нагоді, коли вони з драконом будуть перевіряти угіддя та територію.

До речі, про дракона. Маніелла вже була повністю зібрана та зробила останній штрих – підвела губи яскраво-червоною помадою, а Оверлорд досі не з’явився у її покоях, як обіцяв. Скарбнича не любила багато речей, але чекати не любила найбільше. Маніелла вийшла з кімнати, запитала про господаря замку у прислуги та розпорядилася щодо сніданку, бо той крокодил не додумався. Через пів години тиняння коридорами, скарбнича попросила все ж запитати дракона, коли він буде готовий.

– Господар ще спить і не бажає прокидатись, як би я його не будив, – опустивши очі, провів слуга.

– Добре, проведіть мене у покої господаря. Ми маємо сьогодні багато справ, – ледь стримуючи гнів, мовила Маніелла. Вона майже всю ніч не спала через нього, а він, гад такий, хропе! Те ж мені, спляча красуня.

– Але... – спробував заперечити чоловік.

– Ніяких але. Усю відповідальність я беру на себе. Господар ще вдячний вам буде, коли я розбуджу його.

Коли Маніелла увійшла до кімнати Оверлорда, то вдячність дракона побачила здалеку. Таку округлу, підкачану, цупку і спокусливу вдячність! Хто ж знав, що господар спить повністю оголеним? Збоченець! Добре, що хоч на животі спав. Маніелла змушувала очі закритися, але вони, підступні такі, досліджували кожен міліметр драконячого тіла. Сама досконалість. Атлет. Красень. Бог! Скарбнича підійшла ближче до ліжка накинула на оту привабливу вдячність простирадлом та нахилилася до обличчя Оверлорда. Хаотично розтріпане волосся, довгі вії, гарний профіль і чуттєві губи… Так і хотілося доторкнутися до цієї досконалості. Маніелла навіть простягнула свою руку, оповиту маленькою рукавичкою, але одразу ж надавала собі у думках ляпасів. Рука жінки змінила курс до столика, який був поруч та вчепилася у глечика з водою. Крокодилу – крокодиляче пробудження.

Маніелла добряче хлюпнула водою на Оверлорда, який не очікував такого пробудження.

– Що? Де я? Маніелло, що ти тут робиш? – запитав засипаний та спантеличений дракон, оцінюючи ситуацію.

– І тобі, доброго ранку! Ми домовлялися зустрітись з самого ранку, а ти хропеш, що тебе прислуга не може добудитись. Піднімайся, – мовила Маніелла не подумавши.

Оверлорд одразу ж піднявся з ліжка, ледь не в останній момент підхопивши простирадло, яке але сповзало з драконячої… Ем... вдячності і гордості. Скарбнича підійшла трохи далі та намагалася дивитися в очі Оверлорда, бо вони, неслухняні маніяки, хотіли дивитись нижче. І тут Маніелла пригадала Інну Камікадз, яка б точно їй сказала:

– І як тобі той сталевий гайворон? Будеш останньою геніальною дурепою, якщо цей кремінь опиниться біля серця. У нього ж вітер в крові, він не визнає жодних правил, він саме той, хто запалює зорі... Але, якщо грішна ти, а він тобі негожий, біжи по той бік лісу, біжи!

Маніелла похитала головою, щоб відіграти думки та зібратися.

– Чекаю за сніданком, – коротко сказала та вийшла з кімнати Оверлорда, ледь тримаючись на ногах.

– Треба буде королю Дмитріусу підказати закон, що усі дракони мають спати одягненими! Це ж інфаркт можна вхопити від одного драконячого вигляду, – мовила пошепки Маніелла, заливаючись рум’янцем та згадуючи опуклу вдячність дракона.