Письменництво в 10 і у 20 років: в чому різниця?

Дитинство – це час нових відкриттів, експериментів та активного пошуку себе. Діти не замислюються над тим, чи можна вважати їхні малюнки картиною, гідною музею, а вигаданий на ходу віршик – витвором мистецтва. Вони просто роблять те, що їм подобається. Іноді навіть критика дорослого не здатна переконати їх у тому, що щось не вдалося. Вони продовжують потай чи відкрито займатися улюбленою справою, впевнені у тому, що їх просто не зрозуміли.

Й саме у цьому краса дитячих творів. Навіть якщо вони недосконалі, криві, з купою помилок – це те, що захоплює маленькі серденька. Перші сходинки на шляху до майстерності або просто цікаве проводження часу – то не важливо. Головні тут емоції, що виникають в процесі та при спогляданні готового твору.

Саме так я думаю зараз, у свої 20 з хвостиком, але про все по черзі. Мій творчий шлях розпочався з того моменту, коли я в принципі усвідомила себе та таке поняття, як уява. Спочатку, я, як і інші діти, вигадувала та реалізовувала власні історії через ігри. Це були прості й невибагливі сюжети, які тоді видавалися насиченими та неймовірно цікавими.

Згодом, у молодших класах, я почала вигадувати короткі віршики й списувати ними випадкові папірці, які постійно десь губитись. У 10 років отримала свій перший блокнот, куди, окрім рим, заносила й перші спроби власних книг, які нікому не показувала. У дворі – постійно розповідала іншим дітям історії, які вигадувала на ходу. Тоді я ще не знала, що їх можна було назвати оповіданнями, тому фраза: «А розкажи якусь історію» так і звучала, доки ми ще грали разом.

Аж до підліткового віку я була переконана, що вигадую цікаві сюжети та пишу одразу готові твори без помилок (переважно вірші). Якщо комусь не подобалось – я просто більше не показувала цій людині свої записи, якщо мене хвалили – то радісно ділилась новими напрацюваннями.

Але ближче до 15 якось відкрила одну зі старих «книг» і зрозуміла, наскільки насправді все погано. Це змусило мене по-новому поглянути на власну творчість, і оповідання, які я писала на той момент, одразу видалися мені надто простими й дитячими. Після цього про них було забуто на кілька років. Єдине, що лишалось стабільним – це вірші, якими я списала вже кілька блокнотів.

В юнацькому віці я усвідомила (гадала, що усвідомила), наскільки насправді важко писати великі твори, скільки для того потрібно майстерності, таланту та знань. Тоді книги здавалися чимось далеким і нереальним, не моїм рівнем. Собі я лишала написання віршів, які ще досі здавалися класними та чуттєвими.

У студентські роки мені відкрився цілий світ DnD, а згодом – й простіших рольовок. Граючи, я разом з друзями проживала безліч сюжетів. Деякі з них були настільки детальними та заплутаними, що ми часто жартували, що це може стати гарною основою для книг чи серіалів.

І ось в якийсь момент мені спало на думку порадувати людину, з якою я часто грала, книгою за мотивами нашої рольовки. Тоді я думала, що це буде легко: просто записати усі пригоди, перевівши їх у книжковий формат. Мені уявлялось, що достатньо буде додати кілька сцен для кращого розуміння контексту, виписати оточення, наситити текст деталями. Місяць-два роботи й готово. Але реальність виявилась значно складнішою. Залишалось надзвичайно багато аспектів, що ховалися поза моєю увагою: способи побудови історії, подача матеріалу, час, необхідний на написання й купа іншого.

Це зовсім не було схоже на те, як мені писалося в 10-12 років. Вже не було тієї впевненості, що ти знаєш, що і як робити. Знайшлося безліч прогалин, які треба заповнити.

Коли я показала перші глави тому, хто грав разом зі мною – Владу, він був у захваті від ідеї. Ми взялися за написання повноцінної книги разом та стали співавторами. Ми могли годинами говорити про свою роботу, уточнювати найменші дрібниці, вигадувати цікаві повороти. Почалися пошуки різних відео на YouTube та статей в інтернеті про те, як правильно писати, будувати сюжет, показувати героїв.

В той момент книга, над якою ми працювали, часто здавалася мені дитячим садочком, що не дотягує до тих крутих творів, які стоять на полицях крамниць. Але час йшов, наші навички росли, сторінки раз за разом редагувалися. Одні лише перші глави ми переписали кільканадцять разів. І зрештою в нас вийшла книга «Місяць, схований з хмарами», яку не лише не соромно показати іншим, а якою ми можемо пишатися. Усі ці старання не були марними та пішли у гідне річище.

За понад 10 років, що я пишу, можу сказати лише одне: усі твори по-своєму чудові, незалежно від віку. Не важливо, пишеш ти у 7, 20 чи 50, ти вкладаєш власний досвід у кожен рядок. Як дитиною, так і пенсіонером ти будеш засмучуватись через критику та радіти похвалі, вигадуватимеш сюжети та переноситимеш їх на папір. Так, зараз можна було б сказати, що твори дорослих більш складні, багатогранні, глибокі, однак вони такі лише для самих дорослих. Дітям подібні книги видаватимуться нудними й сухими. Фактично, єдина різниця між написанням книги в 10 та у 20 – це той досвід, що ти можеш перекласти на сторінки, ті теми, що можеш підняти, і та майстерність, з якою пишеш. Але не усі потребують чогось продуманого, декому вистачить і короткої історії, повної логічних дір та помилок. Головне, щоб твір знайшов свого читача. Ось й все.

Хоча, напевно, часом дорослим ще вартувало б повчитись тієї дитячої впевненості у собі та власних напрацюваннях. Найголовніше – це любити те, що ти робиш, та отримувати задоволення від процесу творчості. А наскільки вже результат буде «великим» та «мистецьким» – то питання перспективи. 

@Влада з Two-V