Частина 6

Лігво Відчаю виглядало саме так, як і мало б: чорна, булькотлива жижа замість землі, мертві дерева, схожі на обгризені кістки, і стійкий запах сірководню, змішаний із перегаром.

Кіра зупинилася на краю болота, тремтячи всім своїм витонченим ельфійським тілом. 

— Далі я не піду, о Великий Же-Ка! Чудовисько спить у темряві! Нехай буде з тобою сила Зоряного Древа!

— Давай, Кірюхо, не мороси, — відмахнувся Жека, поправляючи сліпучо білу олімпійку. — Чекай тут. Зараз я цю ящірку на ремені пущу.

Білосніжний Обладунок Істинного Світла в цій пітьмі сяяв так, що Жека сам собі здавався ліхтарним стовпом. Він упевнено зашагав по хлюпкій багнюці, яка — о диво! — і справді відскакувала від білих штанів, не лишаючи й плямочки. Кабанячий меч у руці гудів і переливався неоном.

— Ей, чушпан триголовий! — заревів Жека на всю силу легенів, зупинившись посеред болота. — Вилазь, рамсити будемо! Хто тут район тримає?!

Болото булькнуло. Земля під ногами здригнулася. З чорної жижі, підіймаючи хвилі смердючої багнюки, почала повільно виростати гора луски. Спершу показалася могутня шия, потім друга, третя...

Гідра розправила перетинчасті крила, затуляючи половину тьмяного місцевого неба, і втупилася в Жеку.

Шомпол примружився. Його щелепа повільно поповзла вниз.

У Гідри й справді було три голови. Але то були не драконячі морди.

Центральна, наймасивніша голова мала товсту, складчасту шию, маленькі поросячі очиці й підозріло знайомий шрам над бровою. Ліва голова красувалася насунутою аж на очі лускатою кепкою-восьмиклинкою. А права гидко жувала велетенську травинку, спльовуючи отруйну слину.

— Йоб-копать... — видихнув Жека. — Кабан?! І ці двоє твоїх огли — Рудий і Кастет? Ви чого, в мутантів перекрасились?

Центральна голова — Кабан-Гідра — кліпнула своїми поросячими очицями, роздула ніздрі й видала рик, підозріло схожий на басовите: 

— Ти чого тут забув, Шомполе? Безсмертний, чи що?

Ліва й права голови гидко захихотіли, вишкіривши ряди жовтих іклів.

— А я дивлюся, ви й тут кришуєте! — Жека раптом відчув, як страх випаровується, поступаючись місцем чистій, концентрованій районній люті. Це вже була не міфічна битва. Це була стрілка. І він на ній був один проти трьох. — Ну давай, іди сюди, тварюко!

Гідра рвонула вперед. Права голова (Кастет) спробувала відкусити Жеці ногу, але Обладунок Істинного Світла спрацював: зуби тварюки ковзнули по білих трєніках із гидким скреготом, а Жека, як справжній ніндзя, підстрибнув і обвалив неоновий клинок просто на лускатий ніс монстра. Голова завила й відсмикнулася.

Але тут же ліва голова (Рудий) дихнула на гопника хмарою зеленої їдкої отрути. Жека закашлявся, очі засльозилися. Центральна голова Кабана в цей момент завдала удару згори, вбивши Шомпола в багнюку.

«Броня-то тримає, а от маса в нього все одно більша», — майнуло в гудячій Жечиній голові. Він відповз убік, дивом ухилившись від клацнулих щелеп.

Час настав. Жека засунув руку в кишеню білосніжної олімпійки й дістав пластикову пляшку, яку підкинув Лісовик-Сиплий. Зубами відкрутив кришку, зробив величезний ковток каламутної жижі й, як учив друг, смачно плюнув на лезо Кабанячого меча.

Меч спалахнув сліпучим полум’ям, а по Жечиних венах ударив такий адреналін, що йому здалося, ніби він може підняти вертоліт. Напій з отруйних жаб подіяв крутіше за будь-який енергетик.

— Ну все, фраєри! — заревів Жека дурним голосом. — Гасіть світло!

Він зірвався з місця зі швидкістю гоночного боліда. Гідра не чекала такої прудкості. Шомпол злетів у повітря, відштовхнувшись від коліна тварюки.

— Це за Льоху! — крикнув Жека і одним широким змахом вогняного клинка зніс ліву голову. З обрубка вдарив фонтан чорної крові.

Тварюка заревла від болю. Центральна голова спробувала схопити його, але Жека, приземлившись на слизьку спину монстра, пробіг по ній, як проспектом.

— Це за Зойку! — меч описав дугу, і права голова з гидким хлюпанням покотилася в болото.

 Залишилася тільки одна. Головна. Голова Кабана.

Вона з ненавистю подивилася на Жеку. В її очах плюскотіла первісна лють. Гідра розкрила пащу, готуючись спопелити нахабу в білому костюмі.

Жека зістрибнув на землю, став у свою фірмову позу — ноги на ширині плечей, спиною колесом. Він підняв сяючий Кабанячий меч двома руками.

— А це... — Жека хижо оскалився, дивлячись просто в очі монстру. — За Лариску!

Він вклав у цей удар усю свою силу, всю образу, весь заряд магічної настоянки Сиплого. Клинок розтяв повітря з оглушливим тріском, пробив луску й начисто зрубав центральну голову.

Величезна туша Гідри завмерла на секунду, а потім із сейсмічним гуркотом рухнула в болото, обдавши Жеку хмарою смердючої багнюки (яка тут же сповзла з білого "Адідаса").

Жека важко дихав. Меч у його руці повільно згасав. 

— Ось так, йопта... — прохрипів він, витираючи піт зі лоба. — Порядок на районі.

З туману вибігла Кіра. Вона кинулася йому на шию, ридаючи від щастя: 

— О, Великий Же-Ка! Ти врятував нас! Ти герой! Тепер ми одружимося, і ти станеш...

Її голос раптом почав спотворюватися. Кришталевий дзвін ельфійської мови став нижчим, грубішим, набуваючи дивної металевої відтінки. Світний ліс навколо Жеки почав тремтіти, втрачати фокус, наче стара VHS-касета, яку зажувало у відику. Білосніжний костюм зблякнув і почав на очах чорніти.

— Кірюхо... шо за справи? — Жека спробував утримати ельфійку, але вона розсипалася на мільйони пікселів.

Темрява навалилася з усіх боків. Запах болота миттєво змінився різким запахом дешевого одеколону, розлитого пива та жіночих парфумів. А оглушливий рев переможеної Гідри перетворився на потужні, довбальні баси пісні "Сердючки".

«...Смарагдове небо загадуй бажання...»