Частина 5

Жека, натхненний зустріччю з Сиплим і наявністю в кишені чудо-настоянки, був готовий мчати просто на Гідру. Але ельфійська принцеса знову стала в нього на шляху.

— Облиш, Великий Же-Ка! — Кіра перегородила йому дорогу, відчайдушно жестикулюючи. — Отрути нам більше не страшні, але Гідра має силу тисячі скель! Вона роздере твої темні шати одним ударом кігтя! Нам треба до Лісової Відьми. Лише в неї зберігається Обладунок Істинного Світла!

— Та який ще обладунок? — завив Шомпол. — Кірюхо, ти мене кумариш! Я в цьому своєму прикиді три роки ходжу, він щасливий! Мене в ньому навіть менти жодного разу не наздогнали!

— Це не обговорюється! — Кіра тупнула ніжкою. — Обладунок зітканий з променів ранкової зорі, він непробивний для магії й іклів! Без нього ти не виживеш!

Жека сплюнув, поправив «Кабанячий меч» і махнув рукою. 

— Гаразд. Веди до своєї баби-йожки. Але якщо вона мені якусь залізну каструлю на голову натягне — я їй сам закляття пропишу. З ноги.

Вони знову заглибилися в ліс. Цього разу стежка виляла між деревами, які виглядали так, ніби хтось дуже злий намагався зав’язати їх у вузли. Невдовзі вони вийшли на галявину, посеред якої стояла перекошена хатинка. Без курячих ніжок, зате з вражаючим парканом із кісток (Кіра запевняла, що це кістки поганих орків, але Жека підозрював, що хтось просто любив холодець).

Із труби валив густий рожевий дим.

Кіра шанобливо підійшла до хвіртки. 

— О, Господине Туманів! — почала вона своїм кришталевим голосом. — Ми прийшли по легендарний Обладунок Істинного…

Двері хатинки розчахнулися з такою силою, що ледь не злетіли з петель. На порозі з’явилася неосяжна постать у балахоні, вишитому зорями й півмісяцями. Постать уперлася руками в боки й витріщилася на гостей.

Жека примружився. Щось у цих монументальних габаритах, у цій суворій позі «руки в боки» і, головне, у важкому, зневажливому погляді здалося йому знайомим.

Відьма скинула каптур. 

Під ним виявилося широке, м’ясисте обличчя з рясно нафарбованими блакитними тінями очима й пергідролевим начосом, якому позаздрила б будь-яка буфетниця.

Жека вдавився повітрям. 

— Зойко?! Слонихо?! Ти-то чого тут забула?!

Відьма кліпнула своїми нафарбованими віями, і її обличчя перекосилося від найглибшої відрази. 

— Шомпол? Твою мать… Я-то думала, мене сюди закинуло, щоб я хоч у паралельному світі від таких дебілів відпочила. А тут ти!

Зойка Слониха була найкращою подругою Лариски Запальнички. На районі її побоювалися навіть деякі гопники. Якщо Лариска брала красою й зухвалістю, то Зойка брала масою та тим, що могла одним підзатильником укласти в нокаут п’яного вантажника. Жеку вона ненавиділа люто, вважаючи його «безперспективним елементом» і відмовляючи Лариску навіть дивитися в його бік.

— Як ти тут опинилася, корово? — обурився Жека. — Тебе ж на тій дискотеці взагалі не було!

— Та я в солярії заснула, придурку! — рикнула Слониха. — Таймер зламався, прокидаюся — а я в лісі, у цьому балахоні ідіотському, і довкола зайці світні стрибають! Довелося тут бізнес відкрити. Привороти на ельфів роблю, порчу на гномів наводжу. А ти чого припхався, лисий? Знов за гаражі кличеш, тільки тепер ельфійок?

Кіра, яка вже почала звикати до дивних діалогів Великого Же-Ки з місцевою фауною, обережно втрутилася: 

— О могутня Відьмо Зо-Йя! Він — наш рятівник! Йому належить битва з Гідрою. Нам потрібен Обладунок Істинного Світла!

Зойка фиркнула, схрестивши масивні руки на грудях. 

— Рятівник? Шомпол? Та він біля кіоска пиво відкрити не може, щоб не облитися! Яка йому Гідра? Вона ним удавиться!

— Чуєш, Слонихо, фільтруй базар! — Жека загрозливо крокнув уперед, стискаючи світний меч. — Ти мені Лариску не віддавала, тепер ще й тут рамси крутиш! Давай сюди свій обладунок, і ми розійдемося краями!

Зойка зміряла його зневажливим поглядом, від якого Жеці за звичкою похололо всередині. 

— Обладунок, значить? Істинного Світла? Ну, чекайте.

Вона розвернулася й зникла в хатинці. Звідти почулися гуркіт, дзенькіт скла й добірна українська лайка. За хвилину Слониха вийшла, волочачи за собою щось сліпучо біле.

Вона жбурнула це просто в Жеку.

Шомпол упіймав згорток. Тканина й справді світилася, була гладенька, мов шовк, і неймовірно легка. Він розгорнув її… і завмер.

То був спортивний костюм «Адідас». Сліпуче, хірургічно білий. Із трьома сяйними золотими смужками вздовж штанин і на рукавах олімпійки.

— Ні фіга собі… — благоговійно видихнув Жека, проводячи мозолястою рукою по тканині. — Та це ж лімітка… Я такий тільки в авторитета Сивого бачив.

— Це, придурку, Обладунок Білого Барса, — похмуро пояснила Зойка. — Зачарований. Бруд до нього не липне, кулі не беруть, магію відбиває. Сама шила з павутини місячних павуків. Одягай давай, герою хрінів.

Жека, забувши про гордість, швидко скинув свій брудний чорний костюм і натягнув білий. Сів він на нього ідеально, як друга шкіра. Навіть довгоносі туфлі в поєднанні з цим дивом кравецького мистецтва тепер виглядали не як колгосп, а як елемент високого стилю. Жека випростався, пограв плечима. Білосніжний «Адідас» сяяв у напівмороку лісу, золоті смужки переливалися, а Кабанячий меч у руці світився неоном.

Він був прекрасний. Він був непереможний.

— Ну чисто янгол із району, — пробурмотів Шомпол, розглядаючи своє відображення в калюжі.

Кіра затулила рота руками, її очі були повні сліз захвату. 

— Ти неймовірний, Великий Же-Ка! Світло йде від тебе!

Зойка Слониха лише скривилася. 

— Клоун лисий. Гаразд, Шомполе. Якщо цю ящірку-переростка завалиш, так і бути, як додому повернемося, я Ларисці слівце за тебе замовлю. Може, Кабана посунеш.

Ці слова подіяли на Жеку краще за будь-яку магію. Його очі загорілися. Заради Лариски Запальнички він був готовий порвати не те що Гідру, а весь цей казковий ліс на дрібні клапті.