Частина 4

Специфічний підхід Жеки до розв’язання проблем — «прийти, дати в табло, піти» — натрапив на ельфійську бюрократію.

— Стій, о безумний лицарю! — Кіра схопила Шомпола за рукав олімпійки, коли він уже був готовий пірнути в саму гущавину смердючого туману. — Не можна просто так піти й убити Гідру! Це давнє магічне створіння. Якщо ти відрубаєш їй голову без підготовки, на її місці виростуть дві нові!

— І шо? Я їм обом по вухах з’їду, — резонно зауважив Жека. — Ділов-то.

— Ні! Нам потрібна допомога Старого Лісу. Ми мусимо зайти до крамниці Лісовика. У нього є особливі корінці, що нейтралізують отруту, і зілля, які припікають рани. Без них ти — лише корм для чудовиська!

Жека закотив очі.

— Знову аптека... Добре, веди до свого Лісовика. Але якщо він мені почне про ромашку й подорожник втирати, я йому сам ту гідру в дупло засуну.

Вони звернули зі стежки й хвилин десять продиралися крізь зарості борщівника розміром із березу, поки не вийшли до дивної споруди. Це була землянка, більше схожа на мутований кіоск із дев’яностих: криві віконниці, дах із моху, а над входом — криво прибита табличка з кори, на якій світними грибами було викладено слово «ВІДЧИНЕНО».

Зсередини тягнуло запахом перегною, сушених трав і, як не дивно, чогось дуже схожого на дешевий тютюн.

Кіра делікатно постукала по дверному одвірку.

— О, наймудріший Хранителю Коріння! — наспівно промовила вона. — Ми прийшли по дари Лісу для Великого…

— Та заходьте вже, не волайте! Протяг же пускаєте! — озвався з темряви до болю знайомий хрипкий голос.

Жека відтиснув ельфійку вбік і, пригнувшись, ввалився в землянку.

Усередині було тісно й напівтемно. Під стелею висіли пучки якихось віників, на полицях стояли банки зі спиртованими жабами, а за прилавком, збитим із неотесаних дощок, сидів… Лісовик.

Він був зарослий, вкритий деревною корою замість шкіри, з бородою із зеленого моху, в яку вплелися сухі листки. Але риси обличчя, що стирчали з-під цього ботанічного неподобства, і, головне, манера сидіти — зсутулившись і закинувши ногу на ногу — викликали в Жеки найпотужніше відчуття дежавю.

Лісовик ліниво колупався в зубах сухою гілочкою. Він підняв каламутні очі на тих, хто зайшов.

— Здрастуйте-приїхали. Корінців нема, зілля — за талонами, настоянка на мухоморах тільки для своїх, — завчено протараторив він і раптом осікся, витріщившись на Шомпола.

Жека теж завмер, прочинивши рота. Він повільно опустив Кабанячий меч.

— Льоха? — невпевнено протягнув Шомпол. — Сиплий, ти, чи шо?

Лісовик моргнув, виплюнув гілочку й потер укритий корою лоб.

— Жека? Шомпол? Йоб твою… Ти як тут опинився?!

— Та Кабан, сука, на дискотеці приклав. Отямився — а тут цей ліс, ельфи, гриби світяться… Чуєш, а ти-то тут звідки?! Тебе ж в армійку забрали пів року тому!

Лісовик, він же Льоха Сиплий, з яким Жека свого часу віджав не один телефон за гаражами й випив цистерну пива, тяжко зітхнув. Із його мохової бороди вилетів обурений жук.

— Яка армійка, Жека! Мене прапор на складі табуреткою по башці пригрів, коли я тушонку стирити намагався. Отямився — уже тут. У вигляді балакаючого поліна. Уявляєш?

— Жесть… — Шомпол співчутливо цокнув язиком. — І чо ти тут?

— Та чо-чо. Баришую потроху, — Сиплий обвів рукою свої володіння. — Травички збираю, корінці сушу. Місцеві ельфи за цю хрінь золотом платять, лохи вухаті. Тільки нудота тут, Жек. Ні цигарок нормальних, ні пацанів. Одна білка скажена зранку заходить, горіхи вимагає.

Кіра, що стояла в дверях, переводила шокований погляд із Великого Лицаря на Наймудрішого Лісовика. Її ідеальний ельфійський світ тріщав по швах.

— Ви… ви знайомі, о Великий Же-Ка? — боязко пискнула вона.

— Знайомі чи ми? — Жека радісно зареготав і ляснув Сиплого по корянистому плечу, від чого з того посипалася суха тирса. — Та ми з цим пнем стільки діл на районі навертіли! Чуєш, Льоха, тут така справа. Оця краля каже, треба якусь Гідру завалити. Дай нам нормальної теми, щоб я їй бошки повідривав, бо я додому хочу, до Лариски.

Льоха Сиплий почухав мох на підборідді, діловито примружився.

— Гідру, значить? Знаю-знаю цю чувирлу. Борза тварюка, весь ліс під себе підім'яти хоче. Чуєш, Жек... У мене тут заначка є. Я для себе беріг, думав, якось із місцевими тролями заб'юся. Але заради старого кента...

Сиплий пірнув під прилавок і з кректанням витягнув на світло брудну пластикову пляшку з каламутною коричневою рідиною.

— О, братан! — очі Жеки спалахнули. — Пивасік?!

— Бери вище! — гордо заявив Льоха-Лісовик. — Це, Жека, настоянка на отруйних жабах і болотяній цвілі. Ефект — як від ящика "Арсеналу" на голодний шлунок. Вип'єш ковток — і тобі море по коліно, а Гідра здасться таксою. Плюс, якщо на меч поплюєш після неї, він кислотою бити почне.

Жека з повагою прийняв пляшку.

— Від душі, брате. Повік не забуду. Як цю тварюку загашу — повернуся по тебе. Разом портал на район шукати будемо.

— Давай, Жек. Покажи цій триголовій, хто на районі хазяїн, — Льоха Сиплий хмикнув і потис Шомполу руку. — І це... якщо там у Гідри золотішко заникане, половина моя, поняв? За підгін.

— Ображаєш, Сиплий, — Жека підморгнув другу, сховав настоянку в кишеню олімпійки і, повернувшись до ошелешеної Кіри, бадьоро скомандував: — Ну шо, ельфійко? Веди. Ща ми вашу Гідру на фарш пустимо.