Частина 3

Шлях до Мраколісся виявився не з легких. Світні гриби й пухнастий мох змінилися колючим чагарником, деревами, скрюченими, мов пальці паралітика, та густим, липким туманом, що стелився по землі.

Жека йшов попереду, недбало помахуючи світним «Кабанячим мечем», як ліхтариком. Довгі носаки його туфель уже давно втратили первісний блиск, укрившись багнюкою та якоюсь зеленою слиззю, а три смуги на штанах потьмяніли від постійного тертя об гілля. Та Шомпол не падав духом. Зрештою, на районі за гаражами теж бувало не надто чисто.

Кіра йшла слідом, ступаючи безшумно й граційно. Усю дорогу вона не замовкала ні на хвилину, вивалюючи на Жеку тонни інформації.

— …І тоді, за часів Великої Місячної Скорботи, Гідра виповзла з Темних Боліт, — провіщала ельфійка, трагічно заломлюючи руки. — Вона дихала отрутою, а її три пащі пожерли наші священні гаї. Ми підносили молитви Зоряному Древу, і Древо відповіло! Жерці побачили у видіннях прихід Великого Лицаря Же-Ку, вдягненого в темні обладунки з трьома білими рунами звитяги!

— Руни звитяги? — Жека глянув на свої треники «Адідас» і самовдоволено хмикнув. — Ну, в натурі, фірма. А китайську паль ваші жерці не бачили?

— Мій батько, Володар Листя Галатіль, пообіцяв віддати півцарства і мою руку тому, хто здолає чудовисько! — продовжувала Кіра, кидаючи на Жеку томні погляди з-під довгих вій. — Ти станеш принцом, о доблесний Же-Ка! Сядеш на трон із переплетених лоз, носитимеш корону з ранкової роси й куштуватимеш нектар із квітів лотоса щодня до скону віків!

Жека зупинився. Замислено почухав світним мечем лисину, ледь не підпаливши шкіру, і повернувся до ельфійки.

— Чуєш, Кирюхо. Трон із лоз — це, звісно, прикольно. Хоча сидіти, мабуть, жорстко, геморой заробити можна. Але я чо спитати хотів… А що у вас по пиву?

Кіра нерозуміюче заплескала віями.

— Пи… ву? Що є «пи-ву»? Це магічний еліксир?

— Ну, типу того, — Жека глибоко зітхнув, згадуючи запітнілу півторашку. — Напій такий. Пінний. З рибкою заходить взагалі на раз. Або з насінням. Ну, «1715» там, «Арсенал». Є у вас на районі?

Ельфійка налякано похитала головою.

— У наших краях не знають такого зілля. Ми п’ємо лише сльози ранкових ельфів, росу з пелюсток лілій та джерельну воду, очищену місячним світлом.

Жека дивився на неї довгих п’ять секунд. Його обличчя повільно витягувалося, набуваючи виразу глибокої екзистенційної туги.

— Воду, значить? З ліліями? — перепитав він убитим голосом.

— Так! І нектар! — радісно кивнула Кіра, сподіваючись, що догодила героєві.

Шомпол із відразою сплюнув у туман.

— Чуєш, матір. Без образ, але мені така житуха не вкотить. Я без пивасика й насіння на трон не сяду, хоч ви мене золотом обліпіть. Принцом він стане, ага. Та я від вашої води місячної на другий день завию!

Він роздратовано махнув мечем, зрізавши гілку сухостою.

— Окей, де там ваша Гідра? Давай я їй швидко кабіну знесу, а ви мені в нагороду портал на мій район відкриєте. У мене там Лариска й незакінчений базар із Кабаном. А ви тут самі свої сльози ельфів глушіть. Погнали.

Кіра ображено підтисла губи, але сперечатися не стала. Вона вказала тонким пальцем у гущу туману, звідки тягнуло мерзенним запахом тухлих яєць і болота.

— Вона там, — прошепотіла ельфійка. — У лігві Відчаю.

— Нормально, — Шомпол поправив олімпійку, перехопив Кабанячий меч зручніше й, погойдуючись своєю фірмовою ходою, ступив у туман. — Зараз буде лігво Розбитих Пик.