Глава 42

Ранок на лісову галявину прийшов тихий і без жодного поспіху — так, наче й сама природа вирішила дати групі трохи довше насолодитися тишею після вчорашнього вечора. Туману цього разу не було зовсім. Навколо панувало чисте, ніби вимите нічною свіжістю повітря, і яскраве сонце, що ліниво підіймалося над соснами, наче теж не мало жодного бажання будити табір раніше часу.

Першою прокинулася інструкторка Аня — за старою звичкою, з тим внутрішнім будильником, який виробляється за довгі роки роботи на маршрутах. Вона обережно висунула голову з намету, глибоко вдихнула прохолодне повітря, просочене густим ароматом хвої та диких трав, і на мить завмерла, вражена тишею навколо. Навіть коні в  загоні, зазвичай неспокійні на світанку, зараз стояли дивовижно смирно: хто дрімав стоячи, опустивши голову, хто мирно перебирав свіжу траву. Здавалося, що коням цієї ночі наснилося щось гарне та спокійне.

— Просто дивовижно... — ледь чутно прошепотіла Аня, ні до кого конкретно не звертаючись.

Вона навкарачках вибралася назовні й, обережно ступаючи босими ногами по м'якій, вологій від роси траві, щоб не сполохати цей крихкий ранковий спокій, пішла розпалювати вогонь для чаю. Ігор виліз слідом за нею. Він зі смаком потягнувся всім тілом і озирнувся на сонну галявину з виразом людини, яка вперше за весь цей довгий похід прокинулася, не думаючи про маршрутні листи та графік.

— Ну як спалося? — поцікавилася Аня, акуратно підвішуючи казанок над вогнем.

— Напрочуд добре, — щиро зізнався Ігор і сам здивувався своїм словам. — Наче я перед цим цілий рік взагалі нормально не спав, а тут раз — і виспався за одну ніч.

— Лісове повітря, — задоволено пояснила Аня, підкидаючи суху тріску.

Один за одним почали прокидатися і решта табору. Анатолій виповз із намету з настільки розслабленим виглядом, ніби щойно повернувся з курорту, а не з ночівлі в наметі. Його дружина Олена вийшла слідом, спокійно розправляючи свій плед і підставляючи обличчя під перші лагідні промені. Студент Денис вибрався з намету, кумедно куйовдячи своє розпатлане волосся та позіхаючи на ходу. Його напарник Макс виліз слідом і... одразу ж кинув погляд туди, де, солодко потягуючись, з намету виходила Леся. Зловивши себе на цьому відвертому погляді після вчорашніх банних розмов, Макс поспіхом відвернувся до багаття, вдаючи зацікавленість процесом заварювання чаю. Він взяв у руки свою гітару і почав тихенько перебирати струни, силячись у ніжній ранковій мелодії вилити те, що вночі йому наснилося.

Марта прокинулася однією з останніх. Перше, що вона усвідомила, щойно розплющивши очі й помітивши, що намет затишно прогрівся сонцем, — це дивовижне, абсолютно нове відчуття внутрішнього спокою. Вона виявила, що лежить, дбайливо укрита теплим спальником, хоча ввечері заснула просто в махровому рушнику. На душі миттєво стало гаряче. Марта мимоволі сховала обличчя в подушку, стримуючи щасливу посмішку. «Мій ковбой все-таки приходив уночі», — промайнула сонячна думка.

Коли вона нарешті перевдяглася і вибралася назовні, першим, на кого відразу впав її погляд, був Руслан. Він сидів на краю колоди біля самого вогню, тримаючи в руках ніж, і, побачивши її, завмер на місці, забувши про роботу.

— Доброго ранку, — з м'якою посмішкою сказав він, не зводячи з неї очей.

— Доброго ранку, ковбою, — так само тихо, відчуваючи, як щоки знову зрадницьки рожевіють, відповіла Марта, підходячи ближче до багаття і сідаючи поруч із ним на колоду.

Він ремонтував старий засув із загону, де стояли коні. Марта сиділа та мовчки дивилася, як працює хлопець. Вона обвела поглядом їхній невгамовний табір.

Кожен був зайнятий чимось своїм. Олена з Анатолієм готували сніданок. Леся з Денисом допомагали. Макс розважав їх грою на гітарі. Аня чистила коней, а Ігор ремонтував ворота загону.

Нарешті новий дерев'яний засув був готовий. Руслан підвівся, ховаючи ніж, і направився до кінського загону, щоб установити замок на місце. Марта, не вагаючись, пішла разом із ним. Наблизившись до дерев'яних перекладин, вона підійшла прямо до своєї світло-сірої Ласки. Кобила спокійно стояла під променями ранкового сонця, ліниво жуючи свіжу соковиту траву.

Марта застигла біля Ласки, дивлячись на неї, усвідомила щось надзвичайно важливе для себе. Ще кілька днів тому вона панічно боялася цієї конячки. Точніше, справа була навіть не в самій тварині — Ласка насправді виявилася напрочуд спокійною та миролюбною істотою. Марта просто панічно боялася втратити звичний комфорт, боялася виглядати смішно і боялася не впоратися з тим, що не піддається її контролю. Тепер... тепер усі ці колишні страхи здавалися їй неважливими.

Дівчина без жодного остраху зробила крок уперед і підійшла впритул до конячої морди. Вона лагідно провела долонею по гладкій, трохи вологій від свіжого ранкового повітря шиї тварини. Ласка повільно повернула до неї голову й ткнулася м'яким теплим носом прямо в долоню дівчини, звично випрашуючи смаколики.

Руслан тим часом швидко починив засув, перевірив замок і неспішно підійшов ближче.

— А ще якихось кілька днів тому ти боялася навіть до неї підійти, — тихо зауважив хлопець.

Він дивився на дівчину з усмішкою, яка за останні дні стала для Марти небезпечно знайомою та хвилюючою. Вона була ледь помітною, ховалася в куточках його губ, але від неї чомусь усередині завжди ставало неймовірно гаряче.

— Я і зараз її трохи боюся, — чесно відповіла Марта. — Просто тепер я знаю, що саме треба робити, коли ця примхлива леді вдає, ніби не чує мене.

Руслан мовчки дивився на неї, і раптом Марті здалося, що вона за цей короткий час навчилася читати найменший відтінок його погляду.Раніше він був для неї просто гарним, але занадто самовпевненим чоловіком із гарною посмішкою та уїдливими шпильками. Тепер вона чітко помічала, коли він хвилюється, коли стримує сміх, коли навмисне говорить щось дражливе, аби просто побачити її реакцію... і коли він дивиться на неї отак, як зараз — трохи довше, ніж потрібно.