Глава 33

Уже за кілька хвилин умитий свіжою водою Руслан разом із Мартою повернулися до групи. Колектив зустрів їх легкими усмішками, а Леся лише розчаровано зітхнула, помітивши, що Мартин макіяж залишився недоторканим. Всі знову сіли в сідла й рушили далі вглиб яру.

Лісова стежка помітно звузилася, перетворившись на вузький покручений лабіринт, що звивався між замшілими валунами та деревами. Повітря стало вологим і пахло сирим мохом. І саме в той момент, коли ліс раптово розступився, відкриваючи невелику галявину, поглядам мандрівників з'явився старий, почорнілий від часу дерев'яний хрест. Він був майже до половини вкопаний у землю, покосився набік і повністю заріс вусами дикого хмелю, що обплітав трухляву деревину, наче зелена сітка. Об'єкт виглядав величаво, таємниче й трохи моторошно в цьому лісовому затінку.

І раптом завжди слухняний та флегматичний гнідий мерин Лесі став як укопаний. Він не просто сповільнив свій хід і не плавно зупинився — кінь застиг усім своїм тілом, увігнавши всі чотири ноги в землю одночасно, наче наткнувся на невидиму стіну. Леся від раптового гальмування ледь не перелетіла через його вуха вперед, судомно вчепившись у гриву.

— Гей, хлопче, ти чого? — Леся здивовано штовхнула його п'ятами в боки, спершу лагідно, а потім трохи сильніше. — Ми ж ще не приїхали до обіду, що з тобою коїться? — з явним подивом заговорила до нього дівчина.

Вся кінна група зупинилася, застигши на стежці. Гнідий мерин у відповідь на Лесині благання лише шумно видихнув повітря через ніздрі, закрутив довгими вухами і почав дрібними кроками задкувати, наступаючи на коня студентів.

— Що там таке попереду? Чому стоїмо? — провідник Ігор під'їхав ближче, хмурячи брови. — Змія в траві чи що?

Леся від слова «змія» злякано підібгала ноги до самого сідла, ледь не застрибнувши на коня карачки, і почала оглядати землю навколо копит.

— А може, він ведмедя нюхом чує? — припустив Денис із задніх рядів.

І за це припущення хлопець одразу ж отримав докірливий погляд від інструкторки Ані.

— Денисе, вгамуй свою фантазію! Тут ніяких ведмедів не було вже років десять, не лякай мені дівчат посеред маршруту! — суворо кинула провідниця.

Вона спішилася, кинувши повід, і підійшла до наляканого Лесиного мерина. Аня лагідно взяла коня під вуздечку, почала щось тихо, заспокійливо бурмотіти йому прямо в ніздрі й плавно потягнула вперед, намагаючись змусити зробити бодай крок. Проте гнідий лише обурено пирхнув і позадкував ще на один крок, категорично відмовляючись наближатися до галявини. Його очі злякано косилися в бік чагарників.

— А може, він цього старого хреста боїться? — задумливо, потираючи підборіддя, мовив Анатолій, притримуючи свого рудого Шторма. — Люди кажуть, що коні набагато краще за нас відчувають місця з так званою тонкою матерією. Може, тут колись козацька застава була чи поховання старе... Вони такі енергетичні точки за версту бачать і ні за які сухарі туди не підуть.

Марта від цих слів про «тонку матерію» та козацькі поховання відчула, як по спині знову поповзли ті самі знайомі мурашки. Вона панічно поглянула на Руслана, який порівнявся з Ласкою. Його обличчя знову стало зосередженим, а очі уважно сканували зарості навколо загадкового хреста. Лісова романтика знову обіцяла перерости в містичний детектив, і Марта міцніше стиснула повід, чекаючи, який новий фокус викине заповідна природа цього разу.

— Тонка матерія там чи не тонка, а нам до полудневого привалу ще як мінімум години три лісом їхати, — незадоволено пробурчав провідник Ігор.

Він зіскочив зі свого коня, обійшов Лесиного мерина і став позаду тварини. Розчепіривши руки врізнобіч, Ігор почав гучним голосом наказувати коневі, активно помахуючи руками:

— Пішов! Пішов, кажу тобі! Рушай вперед!

Проте Буран виявився занадто інтелігентним конем для таких наказів. У відповідь на крики провідника мерин лише неквапливо підняв хвіст і максимально чітко дав зрозуміти, що саме він думає з приводу командного тону Ігоря.

Бідному провіднику довелося поспіхом, із диким переляканим ойканням відстрибувати далеко вбік під дружній і гучний регіт всієї групи. Студенти Макс і Денис від сміху аж на луки своїх сідел лягли.

— Ну ти, Буране, просто справжній красунчик... — простогнав ображений Ігор, виповзаючи з кущів і судорожно обтрушуючи свій забруднений кросівок об найближчу колоду. — Дуже дякую.

— А ти лагідно з ним спробуй, по-доброму, — з посмішкою підказала Олена, злізаючи зі свого коня.

Вона підійшла ближче, лагідно погладила гнідого по міцній шиї, щось тихо шепочучи йому прямо в ніздрі. Кінь на якусь коротку мить справді розслабився, притиснув вуха до голови й майже піддався на вмовляння, зробивши пів кроку вперед... але тут-таки знову різко застиг і вперся всіма чотирма копитами в землю. Тепер він зробив це вже суто з упертості.

— Може, він просто зголоднів? — припустила Марта.

Вона витягла велике яблуко, яке завбачливо припрятала для своєї вередливої Ласки.

Леся дещо кострубато злізла зі свого нерухомого коня на траву та взяла яблуко з рук подруги.

— Ой, Мартусю, усі чоловіки — і двоногі, і чотириногі — завжди стають трохи зголоднілими, коли їм терміново треба хоч якось виправдати свою безглузду впертість, — уїдливо пролунав Лесин голос.

Вона сміливо простягла відкриту долоню з яблуком прямо до кінської морди:

— На, їж, мій занудо, і рушай уже з місця!

Буран із гідністю ресторанного дегустатора обнюхав частування. Зробивши для себе висновок, що яблуко справді цілком непогане на смак, він із гучним хрускотом з'їв його і з абсолютно незворушним виглядом продовжив стояти на місці.

— Ну все, тут явно якась містика та потойбічні сили, — таємничим голосом зробила висновок Леся, оглядаючи почорнілий хрест.

Руслан, який увесь цей час спокійно сидів, лише тихо засміявся.

— Коні інколи панічно бояться звичайних, але незрозумілих для їхнього розуму предметів, — спокійно зауважив Руслан. — Мабуть, цей старий хрест його дійсно лякає своєю химерною формою та дивними тінями.