Глава 28

Дівчата, підсвічуючи собі шлях ліхтариками, рішуче пішли вперед, залишаючи чоловіків.

Блукаючи темним, затягнутим місячним молоком садом у пошуках двох коней, усі знову непомітно розбрелися в різні боки. Туман ставав дедалі густішим, перетворюючи стовбури яблунь на химерних примарних велетнів. Марта йшла вперед, ліхтариком підсвічуючи собі шлях, постійно перечіпляючись через підступне коріння та напружено вдивляючись у нічну темряву.

Ось вона акуратно оминула один масивний корінь, високо переступивши його і подумки похваливши себе за лісову грацію. Але закони фізики на цьому хуторі працювали без вихідних: вона абсолютно не втримала рівновагу і з усього маху перечепилася через наступний, кривий і майже непомітний відросток.

Шмяк! Марта вельми смачно плюхнулася просто на пухку, вологу від нічної роси землю, випустивши телефон із рук.

— Ой... — приречено видавила вона, залишаючись сидіти в траві.

— Не забилася? — просто з туману, десь зовсім позаду, почувся такий знайомий смішок. — Вибач, маркетологу, цього разу просто фізично не встиг тебе зловити. Ти занадто швидко ходиш.

Руслан, наче тільки й чекав на її падіння, виринув із білої завіси і вже простягав їй свою руку, щоб допомогти піднятися. Марта без зайвих роздумів та довгих розмов вчепилася в долоню чоловіка. Її гулька після цього польоту остаточно збилася кудись набік, а новенькі спортивні штани тепер були в солідних плямах від чорної грязюки. Дівчина приречено закотила очі до зірок, у фарбах уявляючи, який зараз має «привабливий» вигляд.

Проте Руслана її зовнішній вигляд, схоже, абсолютно не турбував. Навпаки — його погляд у місячному світлі був дивовижно м'яким. Він бережно допоміг їй обтрусити забруднені коліна від залишків землі, і від цих легких дотиків його рук по Мартиній шкірі знову побігли бентежні мурашки.

— Нам треба йти трохи порізно, паралельно один одному, щоб прочесати більшу площу саду, — намагаючись повернути розмові діловий тон, запропонувала дівчина, відступаючи на крок назад.

— Тільки йди обережно, дивись під ноги, — погодився чоловік, піднімаючи її телефон із трави й повертаючи власниці.

— Ти все ж таки далеко від мене не відходь... — Марта спочатку хотіла була грайливо пожартувати про те, що вона знову може впасти, а її організм уже просто звик до того, що Руслан завжди опиняється поруч і підтримує її в повітрі. Але чоловік випередив її, лукаво примруживши свої очі:

— Що, Мартусю, невже боїшся тих нічних привидів у бальних сукнях, про яких розповідав Анатолій?

Марта від такої шпильки одразу насторожилася. Ліс навколо озера справді шелестів занадто таємниче.

— Я не боюся привидів, ковбою. Просто не відходь далеко, бо в цьому білому молоці можна запросто заблукати і вийти десь в іншій області.

Вони рушили далі, просуваючись углиб саду. Йшли неспішно, тримаючи дистанцію в кілька метрів, але постійно розмовляючи через туманну завісу.

— А ти зі мною постійно балакай, коментуй щось, щоб я чітко чув твій голос і знав, де ти йдеш, — засміявся Руслан десь праворуч від неї.

Марта від такої інструкції аж пирхнула від сміху. Чоловік уже трохи відійшов від неї вбік, і його висока постать була ледь-ледь видима в густому тумані.

— Це що, як у тому старому мультику? — на весь сад засміялася дівчина, відмахуючись від чергової гілки. — Ніч, туман, ми з тобою як два переляканих їжачки, і десь тут має бути конячка... Лошадка-а-а! — раптово, розтягуючи слова, позвала Марта, склавши долоні рупором біля рота.

Руслан від її дитячої витівки вибухнув гучним сміхом.

— Лошадка-а-а! Виходь, у нас є сухарики! — продовжувала веселитися Марта, відчуваючи, як увесь її нічний страх остаточно розчиняється в цьому спільному сміху.

— Їжачку-у-у, де ти-и-и? — підхопив чоловік.

— Лошадка-а-а! — продовжувала перегукуватись із ним дівчина, сміючись.

І раптом, ніби у відповідь на її заклик, прямо з глибини білого туману, всього в кількох кроках попереду них, пролунало кінське пирхання. Трава зашелестіла, і з білої завіси з гордо піднятою головою дожовуючи чергове яблуко, велично випливла світло-сіра Ласка. Кобила подивилася на Марту таким здивованим поглядом, наче й справді зрозуміла, що кликали саме її.

Марта так і застигла на місці, кумедно відкривши рота від такого точного й миттєвого збігу обставин. Кобила стояла прямо перед нею у місячному сяйві, наче справжня примара.

— Їжачку-у-у! — не зводячи з сірої кобили здивованих очей і намагаючись навіть не ворушитися, закричала вона в білий туман, кличучи Руслана. — Вона тут!

Руслан, ледь стримуючи сміх, за лічені секунди наблизився крізь кущі. Він швидко, поки Ласка медитувала, одним точним рухом накинув на її шию мотузку недоуздка.

Тут уже Марта та чоловік просто не стрималися і разом, на весь сад, гучно розсміялися вголос. Ласка, так і не зрозумівши, чому цим дивним людям раптом стало так весело посеред ночі, лише ображено пирхнула і потяглася зубами за наступним яблуком у траві.

Марта, щоб конячці не було так сильно образно за обмеження свободи, швидко набрала кілька фруктів із собою в кишені, і вони, тримаючи Ласку за мотузку з обох боків, повели кобилу назад у загін. Вони йшли, неймовірно задоволені собою, весело розмірковуючи про той самий старий мультик, нічні страхи та примхливих тварин.

Вони благополучно завели слухняну Ласку в загін, і вся їхня команда знову висунулася в туман, щоб знайти останнього втікача — рудого коня Анатолія — Шторма.