Глава 27

Поки Марта розмовляла з Ігорем, з'ясовуючи долю своєї чотириногої напарниці, Руслан не став чекати. Він рішучим кроком рушив далі, вглиб туманного саду. Марта, озирнувшись і побачивши, як його висока постать стрімко віддаляється в нічній темряві, поспішила слідом за ним.

Через кілька хвилин перед її очима постала неймовірна за своєю красою картина. У срібному світлі повного місяця велично й гордо стояв вороний Грім. Його шерсть лисніла у вогких променях, а клуби густого білого туману огортали потужні кінські ноги, наче магічний дим. Кінь здавався виліпленим із самої нічної темряви.

Руслан неспішно підходив до свого жеребця крізь білу завісу. Він не робив жодних різких рухів, лише м'яко й заспокійливо кликав коня. Грім насторожився, закрутив довгими вухами і пильно вдивлявся в силует свого наїзника.

Марта зупинилася біля яблуні, затамувавши подих і з захватом спостерігаючи за цим дивовижним видовищем. Нарешті Руслан підійшов упритул до цієї величної тварини. Він зупинився прямо біля його морди, підняв руку і ніжно погладив коня по ніздрях. Грім, упізнавши свого господаря, слухняно затих і довірливо ткнувся мокрим носом прямо в його долоню.

А наступної секунди у Марти взагалі перехопило подих. Руслан неспішно схопив рукою гриву коня на загривку, відштовхнувся від землі і одним потужним ривком заскочив верхи.

Без вуздечки, без сідла, без жодного спорядження, тримаючись за кінську гриву, він велично виглядав у цьому місячному тумані. Це було настільки красиво й по-чоловічому впевнено, що Марта відчула якесь дике збудження.

Руслан легко, лише дотиком колін спрямував вороного жеребця вперед і повільно поїхав прямо до застиглої Марти. Грім ступав м'яко, беззвучно розсікаючи туман грудьми. Хлопець зупинив коня всього за метр від неї, опустив погляд, трохи лукаво посміхнувся.

Руслан мовчки простягнув руку до неї, і в нічній лісовій тиші його голос пролунав особливим, вібруючим напівшепотом:

— Ну що, Мартусю... Не побоїшся довіритися мені?

Марта на мить застигла на місці, відчуваючи, як повітря в легенях раптово закінчилося. Це запитання, поставлене посеред туманного саду під срібним місяцем, звучало занадто хвилююче та двозначно. Вона судомно ковтнула слину, дивлячись на високу спину вороного велетня, яка зараз здавалася їй абсолютно неприступною стіною.

— Але... як же я взагалі туди вилізу без сідла? — розгублено запитала вона. — Тут навіть зачепитися ні за що!

— Тобі зараз треба просто повірити мені, — лагідно промовив чоловік.

Після ледь помітного короткого поштовху Руслана Грім слухняно зробив кілька кроків уперед. Марта опинилася збоку тварини.

— Просто повністю розслабся і нічого не бійся, — знову тихо повторив Руслан, нахиляючись до неї.

Руслан підхопив дівчину руками і з якоюсь фантастичною легкістю закинув її на широку спину вороного жеребця, сажаючи попереду себе.

Марта навіть охнути не встигла. Руслан без церемоній міцно притягнув її до своїх грудей, перехоплюючи пальцями жорстку кінську гриву з обох боків її талії. Дівчина фізично відчула, як її спина щільно втиснулася в його пружний прес.

— Ти… ти мене зараз просто розчавиш, ковбою, — здушено пискнула Марта.

— Ми все ж таки їдемо без сідла й поводи, — тихо засміявся Руслан. Його гаряче дихання лоскотало її шию, змушуючи здригатися від солодких мурашок. — Тому мені необхідно тримати тебе максимально сильно. Це суто з міркувань твоєї безпеки, маркетологу.

І щоб підтвердити свої слова, він ще сильніше втиснув дівчину до себе, практично повністю позбавляючи її можливості повернутися. Але Марта й не думала вириватися. Навпаки — вона мимоволі розслабила плечі і дозволила собі повністю розчинитися в цьому чоловічому теплі.

Грім, підкоряючись ледь чутному цоканню свого наїзника, повільним кроком рушив уперед, у бік загону.

Поїздка крізь туманний сад здавалася Марті якимось фантастичним кінофільмом. Навколо них повільно плавали великі сизі клуби молочного туману, срібне місячне світло пробивалося крізь листя соковитими косими променями, а під копитами Грома м'яко шелестіла нічна трава. Кожен крок коня супроводжувався ритмічним перекочуванням м’язів під ним, і цей рух дивовижно заколисував, зближував і стирав останні межі між ними.

Руслан тримав її так міцно й обережно, наче вона була найціннішим скарбом у всьому цьому заповіднику, а його долоні біля її стегон випромінювали таку шалену чоловічу силу, що Марта вперше за весь цей похід зрозуміла: з цим нестерпним архітектором вона готова їхати хоч на край світу, і жодні сирні барони чи білосніжні готелі Одеси більше ніколи не зможуть замінити їй цього чистого лісового щастя під зорями.

Вони, повільно погойдуючись у такт крокам жеребця, під'їхали до загону, де туман трохи розсіювався під світлом ліхтарів. Там уже тупцювали майже всі втікачі — не вистачало тільки хитрої Ласки та кремезного коня Анатолія. Біля дерев'яної поперечини стояли Ігор та Аня, напружено розмовляючи з Владом і його помічником.

Коли Грім виринув із молока туману, тримаючи на своїй спині Руслана та міцно притиснуту до його грудей Марту, вся компанія на мить замовкла. Марта помітила, як сліпуча посмішка Влада згасла, а його очі звузилися від невдоволеного погляду. Та господар хутора нічого не сказав.

Ігор, важко зітхнувши, одразу підійшов ближче і підхопив Марту, допомагаючи їй плавно злізти з коня на траву. Коліна дівчини від надлишку адреналіну знову зрадницьки здригнулися.

— Руслане, ти про техніку безпеки сьогодні взагалі забув чи як? — невдоволено буркнув провідник, окинувши хлопця поглядом. — Верхи, вночі, в тумані, та ще й без сідла удвох! Це ж чистий кримінал для інструктора!

— Я був максимально обережний, Ігорю. Контролював кожен крок, — спокійно, з легкою посмішкою відповів Руслан, навіть не здригнувшись під його суворим поглядом.

Поки Руслан злазив із Грома, заводив жеребця в загін до інших коней та закривав засув, до Марти підійшов Влад. Він делікатно перехопив її за лікоть, відводячи дівчину трохи вбік від загальної групи.