Глава 26

Нічний хутір зустрів їх густим білим туманом, який великими хвилями піднімався від озера і ховав у собі стовбури дерев. Срібне місячне світло пробивало цю молочну завісу, перетворюючи еко поселення на декорації до справжнього пригодницького детективу. Десь далеко в тумані вже чулося глухе тупотіння копит, чиєсь гучне пирхання та стривожені чоловічі вигуки Ігоря: «Грозо, стій! Кому кажу, но-но!». Нічний квест із порятунку кінного батальйону офіційно розпочався.

Марта блукала темним, оповитим туманом садом, намагаючись ні на крок не відходити від Ані. Те, як коні взагалі примудрилися вийти із закритих на міцний засув воріт загону, залишалося повною загадкою. Десь у нічній темряві чулися чоловічі голоси Ігоря, Влада та його помічника, які теж активно розшукували втікачів.

На вимощених камінням доріжках поміж гостьовими будиночками горіло яскраве освітлення, але коням чомусь абсолютно не хотілося ходити на видноті. Їм було набагато цікавіше ховатися в найтемніших, затишних куточках яблуневого саду та на залитому срібним місячним сяйвом лузі біля озера.

Вдень, під лагідним сонцем, цей сад здавався Марті справжнім райським куточком, але зараз, у глуху ніч, дерева підступно повитягали своє криве коріння із землі, ніби навмисно намагаючись затримати та заплутати переслідувачів вільних коней. Марта раз у раз спотикалася, здушено ойкала, відмахувалася від низьких розлогих гілок і кумедно бігала поміж дерев, намагаючись одночасно вдивлятися в темряву і не відстати від швидкої Ані.

Пару коней уже успішно зловили Ігор та Руслан — з темряви доносився звук зачинених воріт загону. Проте інші тварини все ще святкували ніч повної анархії.

Раптом у густому молоці туману показалася велика, знайома темна голова Лесиного мерина. Кінь задоволено хрумтів яблуками.

— Буран... Буранчику, гарний хлопчик, стій, — ласкаво й тихо покликала Аня, повільно, майже не дихаючи, просуваючись уперед і намагаючись у жодному разі не сполохати тварину.

Кінь підняв голову, навострив довгі вуха і почав уважно вдивлятися в знайомі жіночі силуети. Проте, щойно дівчата підійшли на довжину витягнутої руки, підступний Буран грайливо задер свого хвоста, гучно пирхнув прямо Марті в обличчя і спритно шугонув убік, розчиняючись у місячному тумані.

— От же ж халепа гніда! Ну зачекай у мене, завтра без сухарів залишишся! — вилаялася зазвичай спокійна Аня, миттєво заходячи з іншого боку крізь кущі, щоб перехопити хитрого мерина на повороті стежки.

Марта, відчуваючи себе частиною важливої спецоперації, почала швидко просуватися трохи в інший бік, аби допомогти Ані взяти коня в кільце. Тільки-но вона прискорила свій крок, уважно вдивляючись у білу завісу, щоб не випустити хвіст Бурана з виду, як підступні гілки яблуні зачепилися за її недбало заколоте у велику гульку волосся.

Шарпання вперед не допомогло. Марта з гучним «ойком» буквально повисла своїм волоссям на дереві, наче великий плід. Вона замахала руками, намагаючись пальцями розплутати цей жахливий вузол, але гілки тримали зачіску із запеклістю досвідченого лісовика.

— Ну, мушу визнати, хоч не впала цього разу. Прогрес очевидний, — раптом почувся зовсім поруч насмішкуватий, але такий знайомий голос Руслана.

Марта різко обернулася, наскільки їй дозволяли затиснені пасма, і побачила хлопця. Руслан стояв усього за крок, тримаючи в руці недоуздок. Його сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, на лобі блищали краплі поту від нічного бігу, а в темних очах у місячному світлі знову танцювали ті самі нестерпні веселі іскорки.

— Руслане! Замість того щоб зловтішатися, краще відчепи мене! — роздратовано просичала Марта. — Мені волосся болить! І Буран утік!

Руслан ступив з-за стовбура дерева ближче до дівчини, і його пальці за лічені секунди безболісно виплутали волосся Марти з полону підступної гілки.

— Дякую, — буркнула вона, обережно потираючи потилицю й намагаючись наосліп повернути гульці бодай якийсь пристойний вигляд.

— Нащо ти взагалі пішла блукати проти ночі? — Руслан дивився на неї зверху вниз. Його голос звучав тихо.

— Я просто хотіла допомогти, — насупилася дівчина, кутаючись у кофту від раптового нічного повіву вітру з озера. — Ласка теж десь там бігає, я переживаю.

— Ти абсолютно не знаєш повадок коней, — суворим тоном зауважив хлопець, заглядаючи їй в очі. — Коні й удень досить полохливі тварини, а вночі, в тумані, й поготів. Вони сіпаються від кожного шелесту листка. Можуть злякатися власної тіні, побігти й копитами зачепити так, що мало не здасться.

— Мені все це вже казала Аня, — уїдливо пирхнула дівчина, демонстративно просовуючись плечем уперед, повз нього, до темного силуету коня.

Буран стояв усього за кілька метрів, щиро зацікавившись соковитими стиглими яблуками, що лежали в траві, і тепер на весь нічний сад апетитно хрумтів ними, абсолютно не зважаючи на людські розмови.

Проте Марта не встигла зробити й двох кроків. Руслан миттєво перехопив її за руку. Його пальці міцно, наче залізний браслет, обхопили її зап'ястя, змушуючи зупинитися.

— Марто, будь ласка, стій і йди позаду мене, — скомандував він.

— Ще чого! — знову вперто пирхнула дівчина, намагаючись вивільнити руку, хоча від дотику його долоні по всьому тілу знову пробіг уже знайомий струм. — Я не маленька дівчинка!

Руслан руку не відпустив. Навпаки, він ступив ще ближче, змушуючи її підняти голову.

— Я прошу, — дуже м'яко, але напрочуд твердо сказав він, дивлячись їй прямо в очі у срібному місячному світлі. — Коні в паніці можуть почати хаотично тікати, а можуть і раптово стати на дибки прямо перед тобою. Це все ж таки великі тварини, і в них у темряві вмикаються захисні інстинкти. Мені буде спокійніше, якщо ти побудеш за моєю спиною.

Марта від його тихих слів та несподіваного «Я прошу» раптом повністю втратила весь свій бойовий запал. Вона слухняно кивнула і мовчки пішла позаду хлопця.

Вони разом потихеньку, майже беззвучно ступаючи по траві, підходили до мерина. Крізь біле молоко туману вони вже чітко побачили тонкий силует Ані. Інструкторка акуратно підходила до Бурана з протилежного боку, лагідно кличучи коня.