Глава 21

Вечір на новому привалі, куди група дісталася вже на самому заході сонця, дихав особливою, таємничою прохолодою. Після неймовірного денного вальсу біля стін покинутого палацу та майже магічної зустрічі з косулями, мандрівники швидко впоралися з кіньми, розставили намети та повечеряли.

Тепер уся компанія вмостилася на колодах коло вогнища. Макс затишно перебирав пальцями струни своєї гітари, створюючи м'який музичний фон, а рої золотих іскор стрімко злітали в чорне нічне небо, де мерехтіли мільярди зірок. Але розмова біля вогню раптово зайшла про той самий покинутий панський маєток, і Анатолій, примруживши очі від їдкого диму, таємничим голосом почав розповідати про можливих привидів, які, за легендами старожилів, завжди водяться в таких закинутих місцях.

Усім навколо було і смішно, і водночас трохи лячно. Дівчата, звісно, активно віджартовувалися.

— Ой, Анатолію, не смішіть! — пирхнула Марта, дужче кутаючись у кофту. — Найстрашніший привид, якого я бачила в житті, — це розлючений шеф на ранковій планці після проваленого дедлайну. Ось там реальний жах, потойбічні звуки й виклики диявола.

Проте, попри весь скептицизм, у дівочих серцях усе одно оселився лоскітливий страх. Нічний ліс навколо раптом здався занадто темним. Навіть інструкторка Аня, яка вже неодноразово і впродовж багатьох років їздила цим заповідним маршрутом, раптом нервово озирнулася на глуху чорну стіну чагарників, що починалася всього за кілька метрів від табору.

Ігор, помітивши це, уїдливо й задоволено пожартував:

— Ну все, дівчата, сушити шкарпетки пізно. Старожили казали, що місцеві привиди зазвичай полюють виключно на блондинок. Так що, Аню, Лесю, якщо вночі з намету вас потягне якась біла рука — не кричіть, це за традицією жанру.

За цей коментар Ігор одразу ж отримав від Ані вагомого стусана кулаком у плече на радість усій групі.

— Сам ти традиція, Ігорю! Потім не скаржся, що тобі каша пригоріла! — обурилася Аня, але ліхтариком у бік темних кущів про всяк випадок крутнула.

Марта з Лесею в цю саму секунду синхронно, наче за командою, переглянулися. Їхні погляди зустрілися, і в них чітко прочитувався один і той самий спогад про минулу ніч. Потім вони водночас повільно повернули голови в бік Руслана. Хлопець сидів трохи осторонь, ліниво підкидаючи в руці соснову шишку.

Він миттєво відчув на собі ці два панічні дівочі погляди. В куточках його губ розпливлася та сама нестерпна, але така надійна ковбойська посмішка, а в темних очах спалахнули веселі бісики. Архітектор у глибині душі явно зрадів такому чудовому містичному приводу знову опинитися в їхньому наметі та побути поруч із Мартою.

— Ну що? — тихо, так щоб чули тільки вони, пролунав його голос. — Я бачу, акції нічного оберега на ринку знову стрімко пішли вгору? Спеціальний тариф «Антипривид» сьогодні має шалений попит серед столичних маркетологів? Я, якщо що, готовий вийти на зміну. Суто з альтруїзму та любові до безпеки клієнтів.

Леся штовхнула Марту ліктем і панічно зашепотіла:

— Марто, погоджуйся! Якщо вночі до нас прийде якась біла панночка з дев'ятнадцятого століття, я твоїми рожевими шкарпетками не одіб’юся! Нам потрібна важка чоловіча рука!

Але Марта, помітивши його тріумфальний вигляд, гордо підняла підборіддя:

— Князю Руслане, залиште свої комерційні пропозиції для новачків! Усе це — просто безглузді лісові балачки для розваги туристів. Наш наметовий загін привидів не боїться. У нас на наметі встановлено замок-блискавку найвищого рівня захисту від будь-яких потойбічних істот.

— Ну-ну, — Руслан весело засміявся. — Подивлюся я на твій рівень захисту, коли за годину десь у кущах заухає пугач. Дивись, Марто, правок у макет посеред нічної паніки я вже не прийматиму.

Марта демонстративно відвернулася до вогню, роблячи ковток чаю, але її серце знову забилося у прискореному темпі. Вона гордо відмовила цьому нахабі, але одна лише думка про те, що його намет стоїть усього за два метри від її дверей, дарувала їй затишне відчуття повної безпеки серед цього загадкового лісу.

Коли група нарешті почала неохоче розходитися по своїх наметах, дівчата гарячково «вж-ж-жик» застебнули свій зелений «люкс» зсередини на всі можливі внутрішні замки та кріплення. Залізши глибоко в спальники, вони ще довго лежали із широко розплющеними в темряві очима, здригаючись від кожного шурхоту ззовні та подумки уявляючи блідих привидів у бальних сукнях дев'ятнадцятого століття.

— Марто... — раптом пролунав із сусіднього спальника трохи наляканий шепіт Лесі. — Тобі не здається, що он та тінь на стіні намету від гілки дуба... вона щойно поворухнулася сама по собі? Наче хтось рукою махає. Кістлявою такою рукою, з перснем.

— Лесю, припини, благаю! — засичала Марта, натягуючи теплий спальник до самісінького носа. — Твої фантазії зараз доведуть мене до інсульту. Це просто вітер. Звичайний вітер.

— Ага, вітер, звісно, — Леся із шелестом перевернулася на бік. — Але мушу визнати: наш князь Руслан сьогодні під час вальсу тримав тебе так, наче ти єдина графиня в усій його лісовій імперії. У мене збоку аж екран телефону ледь не розплавився від вашої хімії. Ти впевнена, що твій «замок-блискавка» витримає, якщо він зараз прийде нас рятувати? Бо особисто я готова капітулювати без бою. Його плечі мають дуже солідну ліцензію на захист.

— Лесю, спи вже, — пробурмотіла Марта, хоча її серце від однієї згадки про його гарячі долоні на своїй талії знову забилося в якомусь солодкому, прискореному темпі. — Наш замок на сьогодні  закритий. Крапка.

Поки дівчата вели свої нічні переговори, намагаючись вгамувати паніку, за два метри від них, біля сусіднього намету, на колоді сидів Руслан. Він залишався наодинці з лісовою ніччю. Повільно крутячи в руках свою чашку, хлопець замислено дивився на купу червоного вугілля, яке тихо тліло, посилаючи в зоряне небо цівки сизого диму.

На його обличчі більше не було тієї звичної посмішки. Він слухав, як у зеленому наметі навпроти затих емоційний дівчачий шепіт, і вперше за весь цей похід дозволив собі розслабитися по-справжньому.