Глава 20

Третій день кінного маршруту розпочався під знаком повної гармонії з природою. Марта нарешті впіймала той самий правильний ритм, про який Аня торочила з першого дня. Вона більше не стискала судомно повід, розслаблено погойдувалася в такт широким крокам своєї Ласки й упевнено тримала спину рівно. Кобила, зчитавши спокій вершниці, слухняно йшла чітко за курсом, навіть не намагаючись скошувати очі на придорожні чагарники.

Стежка вела їх через дивовижні місця. Спочатку група довго петляла лісом, де крізь густі крони пробивалися золоті стріли ранкового сонця. Потім дерева раптово розступилися, і вершники виїхали на безкраїй луг. Смарагдова трава тут доходила коням до самих грудей, а повітря було настільки густим від пахощів польових квітів та конюшини, що паморочилося в голові. Руслан, як і зазвичай, їхав на своєму Громі поруч із Мартою. Між ними панувала мовчазна близькість — після вчорашніх нічних розмов біля багаття їм було добре просто мовчати вдвох.

Ближче до полудня лісова стежка, що петляла між густими заростями дикої папороті, раптово вивела кінну колону до старого, напівзабутого парку. Повітря тут змінилося: замість хвойної спеки повіяло терпким запахом лип та ледь вловимим шлейфом старовини. В глибині цього занедбаного зеленого королівства височіла дивовижна споруда — покинутий панський маєток кінця дев'ятнадцятого століття.

Час і дика природа вже встигли накласти на нього свій відбиток: червоні цегляні стіни густо обплів дикий виноград, напівзруйновані білі колони сором'язливо виглядали з-за розлогих заростів старого бузку, а пишні ліпні карнизи поросли дрібною травою. Маєток виглядав гордо, загадково й трохи сумно, наче забутий усіма старий аристократ.

— Ого, яка знахідка для інстаграму! Епоха занепаду в усій красі! — захоплено вигукнула Леся попереду, миттєво гальмуючи свого мерина так, що копита глухо гупнули по старій бруківці, яка подекуди проглядала з-під землі. — Ігорю, Аню, ну будь ласка, давайте зробимо тут зупинку! Це ж чистий візуальний контент, гріх проїхати повз!

Провідник подивився на сонце й великодушно кивнув, дозволяючи перепочинок. Марта спритно спішилася, відчуваючи, як занімілі м'язи приємно розминаються, і, притримуючи повід Ласки, підійшла ближче до колишнього парадного входу, де колись, мабуть, гуркотіли карети. Вона заворожено розглядала залишки старовинного різьблення на дубових дверях, як раптом поруч почувся спокійний голос Руслана:

— Це класичний романтичний стиль із легкими, але дуже витонченими елементами еклектики, — він підійшов ближче і теж підвів очі на напівзруйнований балкон, де колись якась панночка пила ранковий чай. — Бачиш оцю фігурну кладку над вікнами? Це робота місцевих майстрів, колись під Києвом були найкращі цегельні заводи. Будували на віки, з душею. Шкода, що такий фантастичний об'єкт просто занепадає без реставрації в цих хащах. Тут можна було б спроєктувати неймовірний, автентичний екоготель. Зберегти ці колони, розчистити парк, зробити скляний дах над терасою...

Марта з подивом поглянула на нього. У золотих променях полудневого сонця, з ковбойським капелюхом, трохи зсунутим на потилицю, він розмовляв про архітектуру з такою пристрастю та внутрішнім вогнем, що дівчина вкотре зловила себе на думці: за його жартами та шпильками ховається глибока, розумна людина.

— Ти так говориш про це, ніби вже маєш у кишені готовий затверджений проєкт, — м'яко посміхнулася вона, вдихаючи суміш запаху смоли та солодкого аромату липового цвіту.

— План та ескіз є завжди, маркетологу, це професійне, — Руслан повільно повернувся до неї, і в його темних очах спалахнули теплі іскорки. — Головне — знайти того, хто зможе цей план упакувати, прорекламувати й продати правильним людям. Як думаєш, твій столичний відділ маркетингу впорався б із палацом у лісі? Чи без кондиціонера мізки не варять?

— Мій відділ впорався б навіть із продажем лопухів Ласці за ціною елітного салату, ковбою! — грайливо відгукнулася Марта, відчуваючи, як щоки зрадницьки потеплішали від його пильного погляду.

— Ой, я вас благаю, які лопухи, які контракти? — раптом втрутилася Леся, яка вже встигла зробити десяток селфі біля колони і тепер підійшла до них, кумедно відстовбурчивши мізинець на руці, де висів рулон туалетного паперу. Вона поправила свій похідний кашкет так, наче це був коштовний капелюшок з пір’ям. — Графине Марто, душенько, ну не будьте такою заземленою міщанкою! Ми ж прибули на бал до самого князя Руслана! Погляньте, які кавалери навколо, який паркет із моху! Ах, я просто млію від цієї провінційної розкоші!

Марта на секунду розгубилася, але веселий бісик усередині миттєво підказав правила гри. Вона картинно розправила краї своєї кофти, наче це був кринолін із найдорожчого шовку, випрямила спину і зверхньо підняла підборіддя:

— Ах, маркізо Лесю, ви абсолютно праві! Проте мені здається, що замок князя Руслана трохи... потребує генерального прибирання та зміни покоїв. А тутешній лакей, — вона кокетливо й уїдливо кинула погляд на Руслана, — занадто нетактовний і не вміє правильно подавати дамам коней. Його манери абсолютно не пасують до цієї ліпнини!

Руслан на цю раптову дівочу театральну атаку спочатку здивовано підняв брови, а потім на його обличчі розквітла така широка усмішка, що Марта знову ледь не забула, як дихати. Він миттєво підхопив гру. Хлопець зняв свій ковбойський капелюх, притиснув його до грудей і зробив витончений аристократичний уклін, клацнувши підборами умовних чобіт:

— Ваша світлосте, графине Марто, та прекрасна маркізо Лесю, — пролунав його низький голос. — Прошу вибачити бідного лісового князя за такий скромний прийом. Мої піддані борсуки якраз готують для вас найкращі покої з видом на кропиву, а придворний кухар Ігор уже чаклує над королівською кашею з димком. Що ж до моїх манер... Обіцяю особисто і дуже міцно тримати вашу світлість за талію під час наступного річкового вальсу, щоб ви випадково не заплямували свої... білосніжні королівські кросівки.