Глава 18

Сонце, що вже майже торкалося горизонту, перетворилося на величезну багряну кулю, яка заливала все навколо рожево-золотим світлом. Стежка вивела вершників на просторе мальовниче узлісся, посеред якого розкинулося велике лісове озеро. Його дзеркальна гладінь була кришталево чистою й майже нерухомою. Від води віяло приємною прохолодою.

— Приїхали, команда! Фініш другого дня! — гучно й бадьоро гукнув провідник Ігор, зупиняючи свого коня біля самої кромки води. — Тут розбиваємо наш другий табір. Розсідлуємося, дбаємо про коней і відпочиваємо!

Цього разу Марта діяла вже як досвідчений ковбой. Ніякої паніки. Вона самостійно зняла сідло з Ласки, акуратно відвела кобилу до дерев'яного загону, зняла вуздечку і вдячно поплескала її по теплій шиї. Кобила у відповідь на це вдячно ткнулася своїм м'яким носом прямо в Мартину долоню, вимагаючи сухарика. Марта щиро усміхнулася — вони з цією хитрою акторкою нарешті стали справжньою командою.

Встановлення намету цього вечора також пройшло без жодного непорозуміння. Марта й Леся всього за кілька хвилин розправили гнучкі металеві дуги, натягнули верхній тент і впевнено забили кілочки в м'яку землю.

— Ну от, а ти панікувала, — Леся задоволено обернулася, витираючи чоло тильним боком долоні, і раптом хитро примружила очі, промовисто киваючи головою в бік Руслана, який якраз рубав дрова для казанка. — Бачу, велика таємниця «чотирьох наляканих дівчат» нарешті розкрита, і дехто знову світиться від щастя, як головний рекламний банер на Хрещатику під час Чорної п'ятниці? Мм?

— Лесю, перестань, — Марта відчула, як її щоки знову зрадницьки червоніють. Вона почала розправляти спальник. — Ми просто розмовляли по дорозі. Він підстрахував мене під час переправи, от і все. Звичайна взаємодопомога на маршруті.

— Ага, розказуй мені тут казки, «просто розмовляли» вони, — передразнила її подруга, заштовхуючи каремати у вхід намету. — Він із тебе весь вечір погляду не зводить, Мартусю. Поки ти Ласку розсідлувала, він ледь сокирою собі по пальцю не влучив, так задивлявся. Одне слово, план у нас на сьогодні такий: на вечері я підсяду до компанії Макса та Дениса обговорювати з ними тренди тіктоку... а ти... ну, ти сама все чудово знаєш. Залишаєшся біля нашого архітектора.

Вечеря біля лісового озера була ще теплішою, ніж у першу ніч походу. Ігор зварив у великому казанку запашний куліш із грибами, які інструкторка Аня назбирала в лісі.

Коли над озером стемніло, а на небі висипали мільярди великих зірок, Макс взяв до рук свою гітару. Кілька тихих акордів — і над водою полилися перші звуки вечірньої пісні.

Леся, зробивши Марті промовистий знак очима, пересіла ближче до студентів, залишаючи Марту на місці. І не встигла дівчина навіть оговтатися, як з нічної темряви біля неї з'явився знайомий силует Руслана, який тримав у руках два гарячі кухлі з чаєм.

Леся з Максом співали удвох. У подруги завжди був дивовижно гарний голос, а в цій лісовій тиші він дзвенів особливо мелодійно, мов срібний дзвіночок. Усі мандрівники коло багаття слухали, тихо й синхронно погойдуючись у такт музиці.

Марта вдячно прийняла з рук Руслана кухоль із лісовим чаєм, обхопивши його. Хлопець мовчки сів поруч із нею. Ніч біля озера була теплою, а ліс навколо тихо шелестів від нічного вітерця. Яскраві рої іскор від дров стрімко злітали в нічне небо, змішуючись із зорями, що відображалися у темній воді озера.

— Знаєш, — тихо сказав Руслан, підсівши ще ближче, так що його плече торкнулося її. — Я починаю думати, що твій шеф зробив тобі найкращий подарунок у житті, коли скасував твою путівку в Одесу. На білому шезлонгу під парасолькою ти б точно не навчилася так безтурботно сміятися під гітару. І не побачила б таких зірок.

Марта повільно повернула до нього голову, зустрічаючи його погляд у відблисках нічного полум'я.

— Можливо, ти правий, — так само тихо відповіла вона, дивлячись на те, як пара від чаю піднімається вгору. — Але мені, якщо чесно, досі трохи не по собі. У місті я завжди чітко знаю, що саме буде зі мною завтра. Прокинулася, випила каву, пішла на роботу, повернулася додому. Усе передбачувано. А тут? Тут я щохвилини з острахом чекаю, що Ласка вигадає новий фокус, або я знову заплутаюся в брезенті намету. Тут усе вирішую абсолютно не я. І це... трохи збиває з пантелику.

— Коротше кажучи, ти просто занадто звикла контролювати все і бути до всього заздалегідь готовою, — Руслан хмикнув, дивлячись на вогонь. — А ліс на всі твої готовності плювати хотів із високої сосни. Тут навіть кобила має власну думку. В житті не можна все передбачити і прорахувати, Марто.

— Я не звикла все знати заздалегідь! — обурено пирхнула дівчина, хоча її губи самі собою розпливлися в усмішці. — Я просто люблю порядок.

— Ага, помітно. Особливо сьогодні вранці, коли ти сиділа на колоді з надутими губами, як незадоволена шаурма. — Руслан тихо засміявся, але відразу ж його голос став м'яким. — Насправді ти велика молодець, Марто. Ти боїшся, обурюєшся, але все одно вперто йдеш тільки вперед. Інша дівчина на твоєму місці вже влаштувала б істерику в перший же день і пішла пішки вздовж траси назад до Києва. Ти насправді набагато сильніша, ніж сама про себе звикла думати.

Марта затамувала подих, так і не донісши кухоль до губ. Його слова, такі щирі й сказані без жодного натяку на колишнє глузування чи підколки, раптово влучили в саму ціль.

Руслан більше нічого не додав. Він лише усміхнувся і лагідно накрив її долоню своєю рукою — просто ніби німо підтверджуючи, що він поруч, контролює ситуацію і все обов'язково буде добре.

Марта не забрала руку. Вона дозволила своїм пальцям розслабитися під його долонею. Їй було дивовижно спокійно в цій лісовій темряві, під звуки Лесиного голосу та тріскіт багаття. Попереду на них чекало ще кілька складних днів невідомого маршруту, нові переправи та кілометри стежок, але вона вже точно, всім серцем знала: цей шалений літній похід на конях назавжди, безповоротно змінить її життя. І Одеса тут була абсолютно ні до чого.