Глава 17

Три години пообіднього привалу пролетіли для мандрівників як одна коротка мить. Сонце почало повільно схилятися до заходу, заливаючи затишну річкову галявину теплим світлом. Коні, які чудово відпочили в затінку і досхочу наїлися соковитої трави, виглядали ситими й абсолютно задоволеними життям.

— Групо, уваго! Згортаємося! — над галявиною пролунав дзвінкий голос інструкторки Ані. — За тридцять хвилин сідлаємося і виходимо на фінальну пряму сьогоднішнього дня. Попереду на нас чекає мальовничий сосновий бір і вихід на відкриту рівнину. Рухаємося активно!

Цього разу Марта підходила до своєї світло-сірої кобили зовсім з іншим настроєм. Ніякого страху в очах. Вона впевненим рухом закинула на спину тварини вальтрап та сідло і, не чекаючи, поки Ласка знову почне зображати з себе повітряну кулю, спритно перехопила попругу знизу. Кобила спробувала була глибоко вдихнути і роздути живіт, але Марта коротко скомандувала: «Стій!».

Ласка повела лівим вухом, здулася і слухняно дала затягнути шкіряний ремінь на потрібну дірочку.

— Ого, Мартусю! Та ти в нас прогресуєш зі швидкістю світла, — Леся, яка саме проходила повз із карематом під пахвою, задоволено цокнула язиком. — Оце я розумію! Ще день-два такого екстриму — і ти скакатимеш галопом без сідла, як справжня дика амазонка!

Марта лише усміхнулася, фіксуючи ремені вуздечки. Вона відчула, що Ласка нарешті почала сприймати її не як безпорадну міську «ляльку» в рожевих шкарпетках, а як повноцінного вершника.

Ланцюжок коней знову вишикувався на стежці, яка вела групу вглиб соснового бору. Тут пахло зовсім інакше, ніж у ранкових нетрях — повітря було сухим, гарячим і густим від смоли, прогрітої кори та нагрітої сонцем хвої. Величезні стовбури сосен тримали небо над головою, наче античні колони забутого лісового храму. Коні йшли широким кроком, а тупіт їхніх копит по м'якому килиму звучав глухо.

Руслан, замикаючи колону, їхав на своєму вороному Громі трохи позаду Марти. Оскільки лісова стежка тепер помітно поширшала, він пустив жеребця трохи швидше і порівнявся з Ласкою. Його вологе після річкового купання волосся вже повністю висохло й тепер вільно розсипалося по чолу від легкого вітерця.

— Я бачу, хтось сьогодні завоював авторитет у кінному світі, — Руслан усміхнувся, поглядаючи на те, як рівно й упевнено Марта тримає шкіряний повід. — Сідло на місці, кобила йде чітко, вуха ображено не притискає. Куди раптом подівся мій наляканий маркетолог, який боявся навіть кінського хвоста?

— Твій маркетолог успішно, на взаємовигідних умовах, потоваришував зі своєю чотириногою напарницею, — грайливо відгукнулася Марта, повернувши до нього голову. — Виявляється, якщо не показувати тварині свого страху, вона цілком адекватна істота.

— Ну, я ж казав, — Руслан задоволено хмикнув.

Вони їхали поруч, насолоджуючись заколисливим погойдуванням у сідлах і тихим шумом соснових верхівок високо над головою. Але Марту вже кілька годин поспіль мучило одне вкрай делікатне питання, яке вона так і не наважилася поставити вранці. Зараз, коли атмосфера між ними стала невимушеною, вона вирішила запитати.

— До речі, Руслане... — вона злегка примружила очі. — Стосовно твоєї ранкової розповіді. Про тих чотирьох дівчат в одному наметі. Це був твій такий тонкий натяк на те, що ти працюєш тут штатним психотерапевтом для наляканих міських леді? Чи це просто частина твого фірмового туристичного сервісу?

Руслан від такого питання на мить застиг у сідлі, а вже за секунду його плечі здригнулися від гучного сміху.

— А-а-а, так ось чому ти на сніданку дивилася на мене, наче на комплексну податкову інспекцію! — весело вигукнув він. — Мартусю, ну ти даєш! Та історія була чистою правдою, але є один крихітний, але дуже важливий нюанс. Цим чотирьом дівчатам... на той момент було років по десять-дванадцять. Це мої племінниці. Моя старша сестра з чоловіком і дітьми витягли мене в табір, і малі в першу ж ніч так сильно злякалися нічної грози та блискавки, що прибігли в мій намет і ревели в чотири голоси, поки я їм казки не почав розповідати.

Марта відчула, як її щоки зрадницьки спалахнули багряним рум'янцем, а на душі раптом стало так легко, ніби з її плечей нарешті зняли той самий важкий рюкзак.

— Оу... — ледь чутно, зніяковіло видавила вона. — Ну... ти взагалі-то міг би уточнити цю маленьку деталь ще вранці, ковбою. Щоб не псувати людям карму з самого світанку.

— Навіщо? — Руслан пустив Грома ще трохи ближче, так що його коліно зачепило її ногу, а в темних  очах затанцювали іскорки. — Мені було страшенно цікаво подивитися, як саме ти ревнуєш. І знаєш що, маркетологу? Тобі це пасує.

Марта хотіла було обуритися, але сонце, цей сосновий бір, слухняний рух Ласки й проникливий погляд Руслана повністю її знезброїли. Вона дзвінко розсміялася.

У цей момент сосновий бір закінчився, і група на чолі з Ігорем та Анею виїхала на залиту променями західного сонця рівнину. Небо над ними палало всіма відтінками золота, рожевого та фіолетового. Попереду виднілося місце для їхньої другої ночівлі.