Глава 11

Біля вогнища посиділи ще трохи, допиваючи залишки ароматного чаю, а потім, дружно позіхаючи, почали розходитись по своїх наметах. День видався неймовірно емоційним, а провідник Ігор чітко дав зрозуміти: завтра підйом на світанку, і ніяких запізнень.

Проте ніч у наметі виявилася для Марти справжнім випробуванням. Леся, яка вдень виплеснула всю свою енергію, заснула буквально за п'ять хвилин після того, як вони застебнули блискавки своїх спальників. Тепер подруга мірно й безтурботно сопла під боком, навіть не підозрюючи, яка внутрішня драма розгортається в голові її сусідки.

Марта ж лежала із широко розплющеними очима, вдивляючись у темряву брезентової стелі. Туристичний килимок під нею здавався твердим, а кожен шурхіт із нічного світу назовні нагадував початок глобального апокаліпсиса. Ось десь зовсім далеко моторошно заухала сова, змусивши Марту судомно здригнутися всередині спальника. Ось раптовий порив вітру хитнув верхівки сосен, і вони глухо зашуміли. А всього за метр від намету раптом щось підозріло хруснуло в траві. Уява Марти миттєво намалювала картину величезного дикого кабана, який прямо зараз із хрюканням витоптує їхні косметички та рюкзаки.

Вона нервово крутилася з боку на бік, намагаючись знайти хоч якусь зручну позу для сну, але сон принципово не йшов. У голову раз у раз лізли вечірні слова провідника про те, що дикі звірі бояться лише запаху диму та яскравого полум'я.

«А що, як усі міцно поснули, і наше багаття вже повністю згасло? — ця думка раптом спалахнула в її мозку. — Що, як вогонь догорів, і зараз зголоднілі вовки чи величезні лосі просто зайдуть на територію табору, бо їх більше ніщо не стримує?»

Ця логіка здалася Марті настільки переконливою, що залишатися на місці й просто чекати долі стало абсолютно нестерпно. Треба негайно діяти. Вона обережно, намагаючись навіть не дихати в бік Лесі, намацала на дні намету свій маленький пластиковий ліхтарик. Потім повільно розстебнула блискавку спальника, а далі — з тихим, як їй здалося на весь ліс, звуком «вж-ж-жик» — навкарачках виповзла з намету назовні.

Нічне лісове повітря обійняло її прохолодними долонями. Велика галявина була залита срібним місячним світлом. Марта з полегшенням побачила, що багаття не згасло остаточно, але від великого вечірнього полум'я залишилася лише купа яскраво-червоного вугілля. Воно тихо тліло у темряві, посилаючи в зоряне небо ледь помітну тонку цівку сизого диму.

«Треба підкинути дров. Я маю врятувати нашу команду», — рішуче подумала Марта.

Дівчина тихенько, наче привид у своїх рожевих шкарпетках, підійшла до купи сухих гілок, які хлопці так завбачливо заготовили з вечора. Нагнувшись, вона акуратно вибрала кілька товстих, соснових поліняк і обережно, щоб не підняти хмару попелу, поклала їх на розпечене вугілля.

Одразу ж почулося веселе, бадьоре тріщання сухої кори, і маленький, але хижий язичок помаранчевого полум'я жадібно облизав деревину. Марта задоволено усміхнулася — табір і її власна психіка були врятовані від хижаків. Дівчина випрямилася, збираючись із почуттям виконаного обов'язку повернутися до намету, як раптом за її спиною, з повної темряви, пролунав іронічний шепіт:

— Нічне чергування? Чи ти вирішила спалити цей ліс, щоб вовкам не було де ховатися?

Марта від такої несподіванки голосно, на всю галявину зойкнула, випустивши пластиковий ліхтарик із рук, і панічно відсахнулася назад. Силует від її крику теж різко загальмував, ледь не втративши рівновагу на слизькому корінні.

Це був Руслан. Судячи з усього, він просто виходив у лісову темряву за нічною потребою.

— Руслане! Ти мене ледь до передчасного інфаркту не довів! — пошепки обурилася Марта, притискаючи тремтячу руку до грудей, де гучно калатало злякане серце. — Навіщо так підкрадатися з темряви? Я думала, що це по мене прийшов щонайменше ведмідь-людожер!

— Ведмідь злякається твоїх рожевих шкарпеток. — Руслан тихо засміявся, підійшов ближче, нагнувся і підняв із трави її ліхтарик. Він протягнув його дівчині, тримаючи за корпус. — Тримай, головна рятівнице нашого табору.

Марта забрала ліхтарик, відчувши, як її пальці на коротку мить торкнулися його долоні. По тілу пробігла зовсім інша хвиля мурашок.

— Не можу заснути. Мені здається, що кожен комар і кожен шурхіт у цих нетрях спить і бачить, як мене з'їсти. І килимок той похідний — це взагалі знаряддя тортур. А потім я уявила, що наше багаття повністю згасне, дим зникне, і дикі звірі прийдуть просто до нас у намет... От і вийшла підкинути поліняк. Хтось же має бути тут відповідальним.

Руслан подивився на яскраві язики полум'я, які вже весело й жадібно розгорялися, обіймаючи соснову кору, а потім повільно перевів погляд на неї. Його очі в миготливому світлі багаття здавалися дивовижно глибокими.

— Ти дивовижна дівчина, Марто, — тихо й абсолютно серйозно сказав він, зробивши невеликий крок уперед і опинившись зовсім поруч із нею. — Боїшся кожного шурхіту, але замість того, щоб ховатися з головою під ковдрою і тремтіти, йдеш посеред ночі самотужки рятувати всю групу від вигаданих вовків.

Марта застигла, затамувавши подих. Гарячий вогонь приємно грів їй спину крізь кофту, але справжнє, куди більш гаряче тепло раптом розлилося десь глибоко в грудях від його простих слів. Вона поглянула в його відкрите обличчя, і на мить їй здалося, що цей божевільний тиждень відпустки, який розпочався зі сліз та повного розпачу поступово стає найкращим, що взагалі траплялося з нею за останні роки.

— Дякую, — тихо прошепотіла вона, дивлячись йому в очі.

— Іди вже спати, — Руслан легенько клацнув її пальцем по носі. — Бо якщо ти завтра проспиш підйом Ігоря, тобі не допоможе жодна презентація.

Попрощавшись із Русланом, Марта рушила назад до свого житла. Зелений намет виднівся всього за кілька кроків, затишний і тепер уже цілком безпечний. Але варто було їй протягнути руку до металевого бігунка на вхідній блискавці, як просто з чорного куща біля її ніг пролунав сухий тріскіт та зловісне шелестіння.