Глава 10

Над галявиною розлилася літня ніч. Густий ліс навколо табору перетворився на майже чорну стіну, яка надійно ховала мандрівників від усього іншого світу. Нічне небо рясно висипало мільярди яскравих зірок, яких у місті через штучне освітлення та неонові вивіски ніколи в житті не побачиш.

Посеред табору палало багаття. Сухі дрова тріщали. У повітрі стояв запах диму, який змішувався з пахощами свіжозвареного в казанку густого кулешу з тушонкою та завареного на відкритому вогні чаю з м'ятою, звіробоєм і чебрецем.

Група, сита й розслаблена після насиченого дня, вмостилася на колодах коло вогню. Макс, один зі студентів, дістав із чохла гітару. Кілька легких акордів — і над галявиною полилися знайомі мелодії. Усі, хоч і врізнобій, підспівували, тихо погойдуючись у такт музиці.

Марта сиділа, затишно загорнувшись у свою теплу рожеву кофту. Руслан умостився поруч. Щоразу, коли полум'я спалахувало сильніше, вона крадькома помічала його профіль, відблиски вогню в очах і ледь помітну усмішку. У якийсь момент, коли група особливо голосно затягнула приспів чергової пісні, він повернувся до неї й тихо, щоб не перебивати гітариста, запитав:

— Ну як твій рівень стресу, маркетологу? Все ще плануєш викликати нічне таксі до найближчої станції цивілізації?

Марта усміхнулася, роблячи ковток гарячого напою з металевого кухля. Вона відчула, як тепло розливається по тілу.

— Знаєш, якби мені хтось ще вчора сказав, що я сидітиму посеред лісу з брудними від сажі руками, питиму чай із металевого посуду й підспівуватиму під гітару — я б без пояснень заблокувала цю божевільну людину в усіх своїх соцмережах. І викликом психіатричної бригади пригрозила б. Але зараз... зараз мені тут добре. Навіть дивно це визнавати.

— Тоді лісова терапія офіційно працює, — тихо засміявся Руслан, і його плече на секунду торкнулося її плеча, змусивши серце Марти трохи прискоритися. — А ти боялася. Комарі тебе не з'їли, Ласка не депортувала в хащі. Повний успіх першого дня.

— Про Ласку ми ще поговоримо, вона просто заснула раніше за мене, — Марта примружила очі, дивлячись на іскри. — Слухай, Руслане... А звідки в тебе взагалі всі ці навички? Намет за п’ять хвилин без інструкції, коня приборкуєш одним  свистом, кишені рятуєш... Ти що, якийсь таємний агент лісової охорони під прикриттям?

Руслан хмикнув, дивлячись на полум'я, яке відкидало красиві золотаві відблиски.

— Майже вгадала. Насправді я архітектор, — відповів він. — Проєктую заміські комплекси, сучасні екобудинки та бази відпочинку. Тому половину свого робочого життя проводжу на будівництвах десь у подібних нетрях, серед глини та колод. А вихідні з самого дитинства проводив на приватному іподромі у свого дядька. Тож для мене все це... комфортне середовище. Намет — це майже як робочий кабінет. А от що тут робиш ти, любителька кокосового молока, дедлайнів та кондиціонерів, — це справді головна загадка цього століття.

— Мене взяли в заручники, ти ж сам усе бачив і чув, — удавано важко зітхнула Марта, але в її очах у цей момент стрибали грайливі іскри. — Моє омріяне море «пролетіло» на шаленій швидкості через чергові квартальні звіти, і Леська в добровільно-примусовому порядку вирішила влаштувати мені шокову терапію. Сказала: «Тобі треба перезавантажити мізки».

— І як мізки? Перезавантажуються? — Руслан повернувся до неї, підперши підборіддя рукою. Його погляд став надзвичайно уважним, без жодної краплі іронії.

— Поки що система видає помилки у вигляді відірваних кишень, але загалом... мені подобається, — відповіла Марта, раптово зніяковівши.

Леся, яка сиділа на колоді прямо навпроти них, біля самого казанка, раптом випірнула з кулішної коми і хитро підморгнула подрузі з таким промовистим виразом обличчя, що Марті в ту ж секунду захотілося жбурнути в неї найбільшою сосновою шишкою. Подруга у своїх думках уже явно повністю розпланувала їхнє з Русланом пишне весілля, вигадала оригінальні імена для трьох спільних дітей і зараз якраз подумки обирала колір лляних фіранок у їхній майбутній заміський екобудинок.

Леся грайливо підняла свій кухоль у бік Руслана, підморгуючи подрузі.

Марта поспіхом відвела погляд від обличчя Лесі й знову зосередилася на полум'ї вогнища. Літня ніч навколо ставала дедалі прохолоднішою, і густий ліс таємниче шелестів, створюючи трохи зловісну завісу диких звуків.

Руслан мовчки потягнувся вперед, підкинув у вогонь товсту гілку, а коли повернувся на місце, його плече так і залишилося щільно притиснутим до її плеча. Обидва вдавали, що нічого не помітили, продовжуючи заворожено слухати акорди пісні під величезним зоряним куполом.

Коли гітара затихла в нічній прохолоді, загальна розмова плавно перейшла на традиційну тему похідних байок, реальних випадків та місцевих повір'їв. Сивочолий Анатолій, підкинувши суху тріску у жарке вогнище, почав розповідати, мружачись від диму:

— А ви взагалі знаєте, друзі, що ці ліси — далеко не прості? Місцеві старожили кажуть, що в цих заповідних нетрях досі господарюють справжні лісовики. Якщо скривдиш якесь дерево, почнеш смітити чи, боронь Боже, забереш із собою щось зайве з чагарників, вони можуть так заплутати стежку, що кружлятимеш на одному місці три дні й три ночі. І жоден навігатор чи компас не допоможе, поки лісові духи не змилуються.

— Ой, Анатолію, ну не лякайте ви дівчат на ніч, їм і так сьогодні вистачило емоцій! — дзвінко засміялася інструкторка Аня, поправляючи свій спальник. — Хоча, мушу визнати, частка правди в цьому є. Ліс справді не терпить зайвого галасу і неповаги до себе. Він живий, він усе бачить і все чує.

— Та лісовики — то все красиві казочки для наївних міських туристів, — раптом подав голос провідник Ігор.

До цього моменту він сидів мовчки біля свого намету і з тихим шурхотом гострив мисливський ніж. Тепер Ігор підвівся, сховав зброю в чохол, підійшов ближче до вогнища й серйозно, без жодного натяку на жарт обвів поглядом усю групу: