Глава 7

Сонце піднялося вище, але крізь щільні крони дерев пробивалися лише поодинокі, гострі промені. Лісові нетрі ставали дедалі густішими. Великі дерева стояли обабіч вузької стежки, наче величні вартові, а їхнє коріння, схоже на гігантських змій, переплітало землю під копитами коней.

Туристична група витягнулася в довгу лінію. Леся, яка їхала десь попереду, захоплено розглядала якихось птахів на верхівках сосен і щось весело казала інструкторці Ані. Марта ж, навпаки, знову зосередилася на тому, щоб тримати рівновагу та не вилетіти з сідла від кожного кроку тварини. Ласка тихо йшла в кінці ціпочки. Дівчина трохи заспокоїлась.

Проте її спокій тривав рівно доти, доки лісова стежка не зробила крутий поворот біля пишних і заростей дикої лісової малини.

Ласка, яка до цього моменту цілком успішно вдавала з себе вихованого коня, без жодного попередження різко загальмувала — так, ніби з розгону наткнулася на невидиму стіну. Свіжий зелений кущ, що так звабно пахнув лісовими ягодами та соковитим листям, виявився для кобили набагато пріоритетнішою цінністю, ніж уся туристична група, інструктори та правила безпеки разом узяті.

— Но-но, Ласочко, іди вперед! Кому кажу, рушай, наздоганяй усіх! — наполегливо зашепотіла Марта, відчуваючи, як всередині знову починає закипати паніка. Вона спробувала легенько штовхнути кобилу п'ятами в боки, як її вчили на ранковому інструктажі.

Але Ласка навіть вухом не повела у бік вершниці. Вона просто опустила свою голову до самої землі, натягнувши шкіряний повід так різко й сильно, що Марту ледь не перекинуло через кінські вуха вперед. З соковитим хрускотом кобила почала методично й задоволено жувати листя.

Поки Марта безуспішно намагалася вкоротити ремені, перебираючи їх пальцями, та повернути хоч якийсь контроль над цією ситуацією, ланцюжок вершників впевнено просувався вперед. Мірний стукіт копит інших коней стрімко віддалявся. Голоси Лесі та інструкторки Ані ставали дедалі тихішими, слабшими, аж поки остаточно не розчинилися в лісовій глушині. Яскрава футболка останнього туриста на секунду майнула за поворотом стежки і зникла з поля зору.

Марта залишилася сама посеред дикого лісу. Навколо панувала дзвінка тиша, яку безпардонно порушувало лише задоволене чавкання Ласки.

— Ну будь ласка, ну ходімо! Нас зараз тут з'їдять! — у повній паніці зашепотіла Марта, відчуваючи, як серце починає шалено калатати у грудях.

Дівчина спробувала сильніше смикнути повід на себе, але кобила лише незадоволено пирхнула і зробила ще один крок углиб куща, ігноруючи всі намагання своєї наїзниці. Марта застигла. Страх перед голодними вовками, повною відсутністю мобільного зв'язку та жахливою перспективою провести ніч на самоті під найближчим деревом повернувся з потрійною силою.

Аж раптом десь позаду почувся тупіт копит та хрускіт сухого гілля. Дівчина злякано обернулася в сідлі, міцно вчепившись у луку й готуючись побачити як мінімум розлюченого дикого кабана чи зграю голодних вовків.

Проте крізь зарості спокійно виїхав вороний Грім. А на ньому, невимушено тримаючи шкіряний повід однією рукою, сидів Руслан. Його капелюх був трохи зсунутий на потилицю, а впевнена постава випромінювала абсолютний спокій.

— Я так і знав, що хтось обов'язково потрапить у гастрономічну пастку, — з ледь помітною усмішкою промовив він, зупиняючи свого жеребця майже впритул до Ласки. — Але не думав, що це знову будеш ти, Марто. Ви з кобилою вирішили влаштувати ревізію у кожному кінському ресторані на нашому туристичному маршруті?

Побачивши його іронічне обличчя, Марта відчула неймовірне полегшення, що в неї навіть не знайшлося бажання образитися на його чергову шпильку. Паніка відступила.

— Вона мене взагалі не слухає! — майже плачучи від образи на кобилу, вигукнула дівчина. — Вона просто стала посеред лісу і жре! А група вже казна-де! Нас кинули!

— Ніхто нікого не кидав. Я завжди їду останнім і підбираю загублені душі, — Руслан під'їхав ще ближче, так що його коліно майже торкнулося її ноги. — По-перше, розслаб плечі та видихни. Ласка чудово відчуває, що ти панікуєш, тому й витворяє все, що їй заманеться. Для неї твій страх — це зелене світло для анархії. По-друге, коротше перехопи повід. Ось так, ближче до кінської шиї, не бійся. А тепер упевнено скажи: «Кроком!».

Марта глибоко вдихнула і перехопила шкіряні ремені ближче до гриви, як він показав. Вона майже шкірою відчувала його погляд на собі, і це чомусь додало їй сміливості. Дівчина рішучіше потягнула лівий повід на себе і твердо вимовила:

— Ласко, кроком! Назад на стежку!

Кобила, відчувши зміну в поведінці своєї вершниці, а головне — відчувши авторитетну присутність могутнього Грома поруч, голосно пирхнула. Вона неохоче відірвалася від соковитої малини і нарешті слухняно повернула голову в бік затоптаної стежки.

— Ну от, бачиш? Можеш, коли дуже захочеш, — схвально усміхнувся Руслан, пускаючи Грома в ногу з Ласкою. — Головне — одразу показати тварині, хто тут справжній бос. Тримайся тепер поруч зі мною, разом швидко наздоженемо групу. Я не маю жодного наміру проводити весь залишок дня, витягуючи тебе з малинників.

Марта кивнула, відчуваючи, як залишки панічного страху остаточно вивітрюються з голови. Вони рушили вузькою лісовою стежкою.

Цей ліс уже не здавався дівчині таким ворожим, як кілька хвилин тому.