Глава 6

На лісовій галявині панувала неймовірна атмосфера. Мандрівники вмостилися на дерев'яних колодах навколо багаття, яке Ігор розпалив за лічені хвилини. Ліс навколо них жив своїм власним, прихованим від людських очей життям: крізь густі крони дубів та струнких сосен пробивалися золоті мечі сонячних променів. Вони підсвічували мільярди порошинок, що повільно танцювали в повітрі, наче крихітні лісові ельфи. Повітря тут було настільки свіжим і густим від смолистого аромату хвої, що Марта ловила себе на дивній думці, ніби п'є його, як освіжаючий літній коктейль із льодом.

— Ну що, народ, давайте знайомитися ближче, поки коні відпочивають! — весело запропонувала Аня, роблячи перший ковток чаю і мружачись від задоволення. — Хто у нас тут відважний початківець, а хто професійний ковбой під прикриттям?

Коло вогнища одразу стало затишно. Компанія підібралася строката й колоритна. З першого погляду й не скажеш, хто чим займається у своєму цивільному житті — у похідному одязі та кросівках усі виглядали однаково просто та розслаблено.

Сивочолий, але бадьорий Анатолій та його енергійна дружина Олена виявилися завзятими мандрівниками з величезним стажем. Вони вже багато років щоліта проводили свою відпустку виключно в диких умовах.

— Ми без наметів і каші з димком свого життя взагалі не уявляємо! — сміялася Олена, підливаючи чоловікові гарячого чаю. — Син цього року пропонував нам тур у Туреччину, «все включено». А ми йому кажемо: «Який ще «ол-інклюзив», синку? Там же немає жодної романтики, пісень під гітару і наших рідних комарів! Нудьга смертельна!».

Двоє хлопців-студентів, Макс і Денис, трохи хвальковито зізналися, що верховою їздою займалися в заміському клубі цілий рік, тому почувалися в сідлі як справжні техаські рейнджери.

Кожен розповідав про себе додаючи щось кумедне.

Коли черга нарешті дійшла до Марти, вона тільки-но відкрила рот, щоб щось відповісти, але Леся випередила її. Із задоволеною усмішкою подруга здала її з тельбухами на радість усій компанії:

— А це моя люба Мартуся! Вона у нас топова зірка столичного маркетингу, яка живе за графіком дедлайнів. Проміняла білосніжний VIP-пляж, м'які шезлонги та коктейлі з парасольками на кінські копита та екстрим буквально шість годин тому! І то — під дулом мого пістолета.

Вся група вибухнула гучним сміхом. Марта відчула, як її щоки знову починають рожевіти, але цього разу це було приємно.

— Нічого, Марто! — бадьоро підтримав її Анатолій, тепло підмигнувши дівчині через дим багаття. — Початок завжди важкий. Зате ваша Ласка у нас — найкращий, перевірений роками заспокійливий засіб у радіусі ста кілометрів. Вона кого завгодно навчить філософського спокою. Головне — ділитися з нею яблуками.

Марта теж щиро усміхнулася, відчуваючи, як паніка безслідно розчиняється в цьому загальному людському теплі. Навіть божевільна ідея з кінним походом крізь ліси вже не здавалася їй такою великою помилкою.

Вона поглянула крізь завісу сизого диму на Руслана. Хлопець сидів на краю великої поваленої сосни, повільно крутячи в руках свій металевий кухоль. Він точно відчув її погляд. Руслан підвів очі, зустрівся з нею поглядом і раптом... злегка підняв свій кухоль вгору, ніби особисто салютуючи її сміливості та витримці. А потім ледь помітно, схвально кивнув.

На його губах більше не було тієї уїдливої посмішки. Від цього простого, непомітного для інших жесту всередині Марти щось зрадницьки тьохнуло.

Аж раптом провідник Ігор підвівся зі свого місця і розгорнув на колоді стару, потерту на згинах карту маршруту, притиснувши її краї чотирма камінцями, щоб не здуло вітром.

— Так, друзі, перепочили — і до справи, — діловито оголосив він, обвівши групу поглядом. — Зараз я озвучу наш план на залишок сьогоднішнього дня. Попереду на нас чекає найдикіша, але водночас і наймальовничіша частина маршруту. Ми заглиблюватимемося в самісіньке серце лісу, де стежки стануть зовсім вузькими, а дерева — справжніми велетнями. Рухаємося спокійно, чітко тримаємо дистанцію і в жодному разі не відстаємо. А коли сонце почне сідати, ми вийдемо на велику галявину посеред цього глухого масиву. Там і розіб'ємо наш табір на першу ночівлю. Організуємо багаття, гарячу вечерю під зорями та розставимо намети.

Марта, яка все своє свідоме життя засипала виключно під тихий, заспокійливий гул кондиціонера, легке клацання зволожувача повітря та звичний, майже рідний шум автостради за вікном, застигла з металевим кухлем біля самих губ. Гарячий чай ледь не хлюпнув їй на коліна.

«Ночівля посеред глухого лісу? Намети?» — пронеслося в її голові.

Уява дівчини, підігріта переглядом передач про виживання, миттєво намалювала страшні картини апокаліпсису. Вона вже чітко бачила хор голодних вовків із палаючими очима, що виють на повний місяць прямо над її головою. Потім у її фантазіях з'явилися величезні ведмеді-шатуни, які безцеремонно розривають лапами її намет та ретельно інспектують наплічник на наявність бутербродів із сиром та круасанів. І, звісно ж, фінальним акордом цього жаху стала повна відсутність мобільного зв'язку та інтернету. Жодного шансу викликати таксі. Жодного шансу на порятунок.

Вся її нещодавня розслабленість і романтичний настрій, що виникли після обіймів із Русланом, раптово випарувалися. Серце знову зрадницьки стислося. Попереду на неї чекав не легкий романтичний круїз лісовими стежками, про який так красиво розписувала Леся в місті, а справжній тест на виживання в стилі дикої природи.

Вона повільно опустила кухоль і переляканими очима подивилася на подругу. Леся ж, навпаки, світилася від щастя, наче виграла в лотерею.

— Намети! Боже, як це класно! — захоплено прошепотіла Леся, штовхаючи Марту в бік так сильно, що та ледь не злетіла з колоди. — Уявляєш, який це кайф? Ми будемо спати в спальниках! Головне — знайти правильний ракурс, коли будемо розгортати намет, щоб сонце зранку гарно падало на обличчя для фото.

— Лесю, які фото? — ледь чутно, здушеним голосом відповіла Марта. — Там же вовки. І ведмеді. І комарі розміром з мій кулак. Я вже не кажу про те, що там немає туалету і дзеркала! Якщо мене вночі з'їсть якийсь борсук, ти будеш винна в моїй передчасній смерті.