Глава 2

— Які коні, Лесю?! Ти при своєму розумі?! — Марта мало не впустила телефон на розпечений асфальт,  притискаючи його плечем до вуха.

— Звичайні коні, Мартусю! Чотири ноги, хвіст і повне перезавантаження для твоїх мізків! — голос Лесі в трубці бринів таким ентузіазмом, що, здавалося, міг би самотужки зарядити повністю розряджений акумулятор. — Моя знайома з чоловіком мали поїхати, але в нього раптово спину прихопило — радикуліт підкрався непомітно. Бронь згорить, гроші ніхто не поверне! Тиждень серед дикої природи, мальовничі місця, річка, ночівля під зорями біля багаття... Це ж чиста романтика!

— Романтика — це келих білого сухого на терасі в Затоці! — майже розплакалася Марта. — А намет — це первісне беззаконня та повна відсутність гарячої води! Я коней тільки на картинках бачила і в історичних драмах, де на них лицарі кудись скачуть! Я ж у сідлі навіть хвилини не втримаюся!

— Та там ніхто не вміє, це маршрут спеціально для «чайників»! Коні спокійні, як дивани на коліщатках. Коротше, Марто, або ти тиждень киснеш у своїй розпеченій, квокімнатній коробці й ревеш під дурні серіали, або їдеш зі мною назустріч пригодам. Я вже скидаю тобі список речей. Збирайся!

У стані емоційного нокауту Марта приречено буркнула: «Гаразд». Зрештою, розпач — кепський порадник, а перспектива плакати на самоті в квартирі лякала ще більше.

Проте вже о третій годині ночі, сидячи на підлозі серед хаосу розкиданих речей, Марта усвідомила, що скоїла найбільшу помилку у своєму житті. Спроба заштовхати у позичений у сусіда величезний брезентовий рюкзак крем від засмаги, три відкриті купальники, шовкову піжаму та професійний фен із дифузором закінчилася повним фіаско. Фен принципово відмовлявся влазити між спальником і карематом. (Спальник і каремат, також були люб'язно впихнутв в руки дівчини дружиною сусіда.)

Панічні думки про нічні туалети під кущами в компанії кліщів, комарів розміром із кулак і непередбачуваних півтонних тварин, які можуть злякатися власної тіні й скинути її в найближчий яр, остаточно прогнали залишки сну.

«Усе, досить, — твердо вирішила Марта о шостій ранку, вивчаючи у дзеркалі свої темні кола під очима. — Напишу Лесьці, що захворіла. Скажу, що підхопила раптовий напад морської хвороби прямо на суші. Краще тиждень у чотирьох стінах».

Вона якраз тягнулася до телефону, коли у двері її квартири не просто постукали, а буквально забарабанили.

— Відчиняй, сова, підйом! Нас кличуть великі діла! — закричала Леся просто з коридору.

Марта відімкнула замок у пом'ятій піжамі, з гніздом із волосся на голові й сумним виразом обличчя:

— Лесю, я не їду. Я все зважила, це не моє...

— Що означає «не їду»?! — Леся, уже екіпірована у зручний спортивний костюм і новенькі кросівки, без жодних церемоній відсунула Марту плечем і впевнено зайшла до передпокою. — Приміський автобус до бази за сорок хвилин! Збір групи о восьмій! Ти що, думала, це завтра? Ні, дорогенька, наш кінний круїз стартує сьогодні вранці! Ворушись, згрібай манатки в купу!

Під таким напором подруги чинити опір було так само марно, як сперечатися з ураганом. Уже за годину сонна Марта, із втрамбованим рюкзаком (де замість життєво необхідного дощовика чомусь опинилася шовкова вечірня сукня на бретельках), сиділа на задньому сидінні таксі. Вікна були відчинені, ранкове місто ще дихало благословенною прохолодою, але в душі дівчини зріла масштабна паніка.

Кінно-туристична база зустріла їх ароматом свіжоскошеної трави, сухого сіна та... специфічним, густим кінським духом, від якого Марта з незвички гучно чхнула. Навколо вирував рух: звідусіль з'їжджалися люди. Бадьора молодь, зрілі пари, хтось голосно реготав, хтось затягував паски на професійних наплічниках. Усі вони світилися передчуттям пригод.

Лише Марта стояла біля свого непомірного мішка, наче засуджена до страти на ешафоті, і гарячково шукала очима бодай якийсь шлях до тактичного відступу.

— Групо, хвилинку уваги! Підходьте ближче, знайомимося! — гукнула засмагла дівчина у потертому ковбойському капелюсі. — Мене звати Аня, я ваш інструктор. А це — Ігор, наш провідник і головний із безпеки. Загалом нас десятеро. Зараз проведемо інструктаж і оберемо вам чотириногих партнерів на цей тиждень.

Марта відчула, як між лопатками проступає холодний піт. Вона  смикнула подругу за рукав  кофти.

— Лесю... я повертаюся. Зараз же викличу таксі за будь-які гроші. Ну поглянь на мене, який з мене ковбой? Я ж розридаюся на першому ж кілометрі від страху й мозолів на сідницях!

Леся різко розвернулася і надула губи, ввімкнувши режим скривдженої подруги:

— Марто, ти зараз серйозно? Намети у нас двомісні! Ми ж про все домовилися! Якщо ти зараз накиваєш п'ятами, до мене підселять якогось чужого хропучого дядька. Або мені доведеться самій перти на собі весь табірний реманент. Ти реально кидаєш мене напризволяще у дикому лісі? Через свої примхи?

Марта подивилася на надуту подругу, потім на безжальне сонце, яке вже починало випалювати траву, і приречено заплющила очі. Назад дороги справді не було — Лесиного пресингу не пробила б жодна броня.

— Гаразд, — здалася вона. — Але якщо мене затопче чи з'їсть кінь, це буде виключно на твоїй совісті. І на твоєму рахунку за похорон.

— Супер! Ходімо знайомитися з конячками! — миттєво просіяла Леся й без церемоній потягнула її до стаєнь.

Там, прив'язані до дерев'яних перекладин, стояли вони. Величезні, різної масті тварини. Вони перебирали ногами, гучно пирхали і косилися на міських туристів великими, підозрілими очима. Марта про всяк випадок трималася на безпечній відстані мінімум у три метри й намагалася майже не дихати.

— Так, дівчата, підходьте ближче, не бійтеся, — підбадьорила інструкторка Аня, помітивши її заціпеніння. — Коні чудово відчувають ваш страх, тому розслабтеся. Вони у нас спокійні, як тумби. Ось цей гнідий красунчик Буран. Хто у нас найсміливіший?

Група почала розбирати тварин, а Марта задкувала, поки не врізалася спиною в чийсь твердий наплічник.