Глава 1

Гаряче асфальтове марево тремтіло над проспектом, перетворюючи автівки у тягучому заторі на розплавлені різнокольорові льодяники. Літо в місті не просто парило — воно безжально плавило все живе. Крізь панорамні вікна офісу «Апероль-Маркетинг» на чотирнадцятому поверсі хмарочоса виднілися лише розпечені бляшані дахи та сизе від смогу небо.

Марта заплющила очі й глибоко вдихнула. Замість штучного крижаного подиху кондиціонера їй примарився солоний прибій. Вона майже наяву чула цей звук: шу-у-ух... ш-ш-ш...

— Марто! Ау! Спустися з пальми, у нас банер «поплив» у релізі! — над вухом гарчав Олег.

Старший дизайнер примудрявся одночасно жувати круасан, сипати крихтами на клавіатуру й відчайдушно клацати мишкою.

Марта розплющила очі. Пальма зникла, прихопивши із собою шелест хвиль. Натомість перед очима виринув монітор із тридцятьма відкритими вкладками та істерично червоний чат у Slack. Вона заправила за вухо пасмо русявого волосся, яке зрадницьки прилипло до вологої шиї, і повернулася до реальності. До реальності, де пахло горілою кавою з кавомашини, розігрітим тонером принтера та дедлайнами, які яскраво згоріли ще позавчора.

На годиннику минала майже восьма вечора. Молодий колектив агенції нагадував бджолиний вулик під допінгом: у кутку копірайтери з піною біля рота сперечалися через відтінок кнопки для сайту, а SMM-ниця голосно доводила якомусь інфлюенсеру в слухавку, що його охоплення — це сльози сироти, а не статистика. Тут завжди затримувалися до ночі. У компанії це гордо називали «екосистемою та стилем життя». Проте Марту цей стиль вичавив уже до останньої краплі.

Вона згорнула робочі вікна й вивела на екран свій головний антидепресант — електронний квиток. «Київ — Одеса. 1 липня. Вагон 03, місце 22». А на сусідній вкладці — фотографії крихітного готелю в Затоці: дерев'яна тераса, легкі білі фіранки і море просто під ногами. Лише один тиждень. Рівно за сім днів шеф підпише наказ і відпустить її на омріяний липневий відпочинок. Кімнату заброньовано, аванс скинуто, а купальник кольору стиглого манго вже тиждень як нудьгував у шафі.

— Ще зовсім трохи, Мартусю, ще ледь-ледь, — прошепотіла вона собі під ніс, міцніше стискаючи мишку.

Вона вже уявляла, як із насолодою скине ці незручні офісні лофери, що натирали п'яти, і нарешті ступить босими ногами на гарячий пісок.

Двері кабінету генерального з гуркотом розчинилися. Звідти з блідим, як офісний папір, обличчям і цілим сувоєм паперових серветок вискочила Катерина з відділу копірайтингу — дівчина на шостому місяці вагітності.Оминаючи кулер на крейсерській швидкості, вона пронеслася повз колег прямо до вбиральні.

Слідом за нею в коридорі з’явився Антон Сергійович — їхній зазвичай гіперактивний бос, від якого завжди пахло дорогим парфумом. Проте зараз він виглядав так, ніби власноруч зустрів у темному провулку комплексну податкову перевірку. Його розгублений погляд блукав офісом, поки безжально не зафіксувався на Марті.

— Марто... зайди, будь ласка, до мене. На кілька слів, — тихо, майже змовницьки прохрипів він.

У Марти всередині щось крижане з усього маху обірвалося вниз, попри тридцятиградусне пекло за вікном. Переступивши поріг кабінету, вона фізично відчула, як за її спиною з глухим клацанням зачиняються двері в омріяний липень.

— Сідай, — Антон Сергійович важко рухнув у шкіряне крісло і змучено потер перенісся. — Маю складну розмову. Ти ж знаєш Катю?

— Ну так, звісно. Ми ж каву разом п’ємо щоранку. Щось із малюком?

— Лікар сказав — негайна госпіталізація на збереження. Просто відзавтра. Мінімум на місяць, а там уже й декрет, — бос підвів на Марту очі, сповнені щирого розпачу та благання. — Ти сама знаєш, на ній три величезні проєкти. Ніхто в цій конторі, крім тебе, їх не витягне. Мені неймовірно прикро, Марто. Я знаю, що ти марила цим липнем... Але велика відпустка скасовується.

Повітря в кабінеті раптом згустилося до консистенції теплого киселю. Марта судомно ковтнула слину. На мить їй здалося, що стіни, завішані дипломами агенції, почали повільно стискатися.

— Як... скасовується? — її голос зрадницьки дав півня і прозвучав чужо. — Взагалі? Але ж незворотні квитки... бронь готелю... Антоне Сергійовичу, я пів року працювала без вихідних, як кріпачка!

— Знаю, все знаю! — шеф молитовно склав руки перед грудьми, ніби стояв перед іконою. — Тому я не звір. Я можу дати тобі тиждень. Просто з цього понеділка. Відгуляй сім днів, перезавантаж мізки, а з наступного — в бій за Катрині контракти. Будь ласка, виручи. Ти ж розумієш, Катя не винна, дитині це зараз життєво необхідно...

Марта набрала в легені повітря, щоб обуритися, закричати, стукнути кулаком по столу й вимагати справедливості. Але перед очима миттєво постало заплакане обличчя Катрусі, яка обома руками трималася за живіт. Праведний гнів миттєво здувся, як проколота повітряна кулька, поступившись місцем глухій, сірій безвиході. Подрузі справді було гірше.

— Добре, — тихо зронила Марта, підписуючи собі вирок. — Я згодна на тиждень із понеділка.

Вийшовши з бізнес-центру, вона потрапила в розпечені обійми вечірнього міста. Сонце вже сідало, фарбуючи дзеркальні вікна хмарочосів у тривожний багряний колір. Навколо вирувало життя: натовп кудись поспішав, хтось голосно сміявся, компанії пили айс-лате на літніх майданчиках. А Марта йшла, ледь волочачи ноги, і їй здавалося, що навіть у повітрі тхне її особистим розчаруванням.

Вона безсило впала на найближчу лаву в сквері, витягла телефон і тремтячими пальцями почала нищити свої мрії. «Скасувати квитки на потяг». Клац. Прийшло сповіщення від банку про повернення сміховинної суми. «Скасувати бронювання кімнати в Затоці». Клац. Друге сповіщення. Усе її омріяне літо, весь солоний прибій розчинилися у цифровому просторі за дві хвилини.

Заради інтересу вона зайшла на сайт «Укрзалізниці», щоб перевірити квитки на цей раптовий, вигризений у шефа тиждень. Результат був очікуваним: «Місць немає». Система не пропонувала навіть верхньої боковушки біля туалету в плацкарті. Вільні готелі біля моря теж підкинули дров у багаття розпачу: ціни на найближчі дні злетіли до стратосфери, а все бодай трохи пристойне було заброньоване до кінця серпня.