3

Ви давно були в Соборі Паризької Богоматері? І це навіть не важливо, що в ньому відбулася пожежа…

Зінаїда стояла посеред цієї дивовижної будівлі, з відкритим ротом роздивляючись по боках. Її навіть не бентежили люди, які натовпом оточували навкруги та витріщалися на неї. Як не дивно, та всередині це величава споруда зовсім не походила на церкву – більше на королівський палац із купою позолочених дзеркал на стінах. Незнайомі люди, які товпилися навколо, за своїм дивним вбранням могли б позмагатися з багатством убранства самої зали. Усі ці незнайомці постійно перешіптувалися та либилися, потайки кидаючи погляди в бік Зінаїди, неначе на якомусь реаліті шоу.

У одному з великих дзеркал на стіні навпроти Зінаїда побачила себе – такою красунею вона ще ніколи не була! Її доволі темне волосся було зібране в дивовижну зачіску, яка нагадувала велику хвилю, що нахилилася та ось-ось нахлине на невеличку витончену корону з білими камінчиками. Як ця корона пасувала до її дивовижної зачіски! Інші елементи вбрання так само нікого не змогли б залишити байдужим! Хоч оте велике намисто з відбірних рожевих перлин, що трьома рядами щільно облягали її ніжну шийку! А ця дивовижна, витончена сукня з майже прозорого білого шовку! Велике декольте з витіюватим мереживом, яке майже повністю відкривало її великі груди, не приховані бюстгальтером. Корсет сукні щільно затягував тіло, підкреслюючи дивовижні форми талії.

І ось усі загомоніли та розступилися – з іншого боку зали відкрилися двері, почала грати якась до болю знайома музика… За дверима чулося певне вовтузіння, та Зінаїда не звертала на нього уваги – вона щосили намагалася пригадати, що це за мелодія! Невже дарма мама сім найкращих дитячих років таскала її до музикальної школи! Так, звісно, вона ніколи навіть не мріяла стати піаністкою, а все життя працювала в дитячому садочку.

«Яка дурепа!» – образилася сама на себе Зінаїда. Звісно, це був марш Мендельсона! І як вона могла не впізнати його одразу, з перших нот? Саме цю мелодію вона охоче вчила останні два роки своїх занять музикою…

Нарешті вовтузіння за дверима припинилося та до зали ввели якогось чоловіка в білому вишуканому костюмі, скутого залізними ланцюгами. Він, біліший за власний костюм, уже не пручався, проте ледь ішов на зустріч власній долі. Звісно, з певними зусиллями, та в його обличчі можна було впізнати саме того принца… її нового сусіда…

• Дззз-дззз… – сьогодні Зінаїда майже одразу розліпила очі. І як ці кляті комарі обирали такий влучний момент у її сні…