Бонус. Багато років потому

…Якби хтось сказав мені, двадцятирічній, що я вийду заміж за архідемона, народжу від нього двох чудових демонят, я б не повірила. Якби повідомив, що я працюватиму викладачкою в університеті, вестиму експериментальну групу та прославлюсь як науковиця, яка трудиться над темою магічного балансу, взагалі б в обличчя розсміялась. А ви ж погляньте, втілення пункту один зараз активно заважало пункту два, бо мені треба було поспішати на пару, а просто переді мною стояли двоє моїх вреднючпх онуків, і, здається, планувалось, що я їх глядітиму.

– Мам, – Тобіас, мій старший син, трішки винувато дивився на мене, – ну нема більше кому цих паскудників малих довірити. Ти ж знаєш, які в мене діти! А у нас, – він кивнув на свою дружину, що скромно трималась в стороні і намагалась не заважати власному чоловікові вмовляти матір забрати дітей на вихідні, – там збір з адаптації найстаріших мешканців Безодні! Ти ж знаєш, які вони, це тато у нас нормальний, а там не демони, а лихо… Всього кілька годин, мам! Ми туди і назад! Кому ще я їх довірю?..

Я похитала головою. Коли тільки Тоб встиг вирости?.. Ще ж нещодавно бігало, мале, під ногами!.. А тепер уже такий дорослий! І Кіра, наша з Есмондом молодша донька, теж закінчувала четвертий курс в університеті.

…Якщо з Тобіасом в його юності та дитинстві я жодних проблем не мала, то от Кіра – то справжній вогняний вулкан. І Тобіасові діти теж нагадували її. Мілана та Лео народились одне за одним, мали різницю всього в рік і не давали своїм батькам спокою ні на секунду. Коли вони народились, няньчили малих капризуль ми всі по черзі, і то втомлювались, дарма, що родина велика. Зараз, коли малеча уже ходила в школу, творила шкоду та мала магічний дар, стало ще складніше.

Звісно, попри це все, ми всі їх обожнювали. Але я подумала, що не хотіла б зустрітись з другою демонічною іпостассю своїх онуків… З багатьох причин! І краще щоб в їх життях взагалі не траплялось нічого такого, через що треба буде свою другу половину проявити.

– Та не проблема, – махнула нарешті я рукою і потягнулась до Лео та Мілани, аби їх пригорнути. Вони, ясна річ, полізли обійматись – діти не відмовляли в зайвому контакті. – Посидять у мене в кабінеті, поки я студентів відпущу, а потім ми з ними кудись сходимо. Робіть свої справи, не переживайте.

Тобіас вдячно кивнув.

– Буду тобі винен, мам.

– Ой, сонце, – я поцілувала його в щоку, потім обійняла невістку і провела їх поглядами, а тоді звернулась до онуків: – Ну що, малеча? Будете слухати бабусю?

На гарненьких обличчях дітей було написано, що ні, не будуть. Я важко зітхнула, заздалегідь готуючись до того, що може видатись важко, і взяла їх за руки.

…Ми з Есмондом побудували абсолютно щасливу сім’ю, дуже люблячу та неймовірно теплу. Були, звісно, складнощі, от як перспектива впоратись зі шкодливими онуками, але це все навіть близько не стояло поруч з тим щастям, яке я відчувала в своєму шлюбі.

Тож на роботу я йшла в гарному настрої. Малі повисали у мене на руках, підстрибували, роззирались по сторонах та задавали сотні питань.

– А чому у тієї жінки так багато одягу? Чи це вона така товста? – з невинним виглядом запитував Лео і реготав, коли я пояснювала, що не можна так говорити про людей.

– Ой, а ця дівчинка що, геть не вміє чаклувати? – цікавилась Мілана, проходячи повз міністерську перевіряльницю, що намагалась впоратись з плетінням, яке на неї впало, здається, під час перевірки, і хихотіла, ловлячи на собі обурений погляд тієї самої «дівчинки» рочків десь так сорока.

– А чому хлопчик такий похмурий? – хором поцікавились малі, коли ми мало не налетіли на одного зі студентів.

– Тому що хлопчик – некромант, – підморгнув їм один зі студентів нашої академії, хлопець, до якого вони, власне, причепилися з цим питанням. – У вас дуже милі діти, леді де Р’єн. Тільки я думав, що у вас вони дорослі? Кіра ж ніби на четвертому курсі.

– Та це онуки, – відмахнулась я.

Студент зробив великі очі.

– Ну ви даєте. У вас дуже молода бабуся, малеча! – підморгнув їм хлопець.

– Добре збереглась, – хором відповіли ми всі.

Це був не перший раз, коли я отримувала такі компліменти, бо й справді не виглядала жінкою, що може мати двох таких дорослих онуків. Та бути магом означає і довго жити, тож це і правильний підхід до свого здоров’я давали плоди. Принаймні, я почувалась чудово і точно не збиралась записуватись у старенькі.

Деякі знайомі навіть цікавились, чому я не приховую вік, якщо зовнішність дозволяє, і чому діти кличуть мене не Мелісою, а бабусею. Я знизувала плечима. Який сенс забороняти дітям вживати це слово? Воно не про вік, воно про статус, і…

Мені подобалось, якщо чесно. Це не заважало почуватить сповненою сил та енергії.

…Після двох чи трьох здивованих запитань, як ці діти можуть бути аж онуками, я нарешті дійшла до потрібного поверху академії Торенвес. Збиралась завести онуків до кабінету, але змушена була зазирнути до лабораторії, бо там саме моя аспірантка – хто б мені сказав, що я, «нездара», матиму аспірантів! – закінчила зі своїм магічним експериментом і хотіла мені дещо показати…

Відволіклась від дітей, і от, маєш – через три хвилини почувся вибух, а коли я озирнулась, то побачила геть розвалений середніх розмірів артефакт і дітей, Які Тут Абсолютно Ні До Чого, поруч.