Розділ двадцять шостий

Емрада постаралась на славу. Коли вона почула, що Есмондовій нареченій нарешті знадобилась весільна сукня, примчалась в той же день. Правда, демониця довго намагалась зрозуміти, чи мене часом не підмінили, але замовлення виконала на відмінно. Сукня геть не відповідала сучасній моді, зате не була важкою, незручною… Та й негарною також не була. Я дивилась на себе в дзеркало і відчувала… Самою собою, якщо чесно.

Сукня була з відкритими плечима, зате без глибокого декольтованого вирізу. Довгі рукави розширювались донизу, ніби крила. Талію підкреслював широкий фігурний пояс, що переходив у легку довгу спідницю зі шлейфом. На подолі та рукавах Емрадині майстри вишили білим справжню снігову бурю, у відповідності до мого дару, і я, дивлячись у дзеркало, не могла не милуватись відображенням – настільки гарно зрештою це все виглядало.

– Повірити не можу, – прошепотіла я. – Я виходжу заміж.

Аліса легенько підтягнула шнурівку сукні, всміхнулась і зазначила:

– Мені здається, те, що Есмонд не так просто за тобою бігає, з самого початку було дещо… Очевидно. Просто ти не дуже хотіла в це вірити.

– Радше дуже не хотіла, – погодилась я. – Бо мені здавалось, що це все… Ну, як би то правильно сказати… Нереалістично. Легше повірити в те, що чоловік хоче тебе вбити…

– Ніж в те, що він закохався в тебе по вуха?

– Саме так.

– Я в тобі навіть не сумнівалась, сестронько, – Аліса поправила мої темні локони, що тепер вільно спадали на плечі, і посміхнулась. – Ти така гарна…

– Дякую. Це все сукня.

– Це все ти! – заперечила Аліса. – Моя неперевершена сестричка, яка нарешті знайшла своє щастя! Я завжди казала, до речі, що ти для сім’ї більш придатна, ніж я, і заміж першою підеш. Це добре, може, від мене мама нарешті відстане…

– А ти не хочеш?

– Та ніколи! – фиркнула Аліса. – На якого демона воно мені здалося, Мелісо? Я планую будувати кар’єру.

– Я теж!

– Ти сніжна відьма, – зазначила Аліса. – Я – ні.

У відображенні можна було побачити, що сестрині очі враз посумнішали. Здається, не радувала її перспектива постійно вислуховувати мамине моралізаторство… Що ж, я могла Алісу зрозуміти, бо сама була в її шкурі.

Наші батьки любили повчати, то нікуди не сховаєш. Але двадцять з гаків років Алісу вони майже не чіпали. Була я, та, що не вміє чаклувати, а отже, проявить покору у потрібний момент. Не те щоб мама чи тато хотіли чогось поганого, але люди іноді не ставлять внутрішньої межі та можуть тиснути на больові точки, самі про те не здогадуючись. Приблизно так у нас і виходило.

Тепер, коли я не просто стала ученицею демона та переїхала до нього жити, а виходжу за нього заміж, впливати на мене не так вже й просто, тож батьки мимоволі перемкнулись на Алісу. Запитували у неї, коли вона знайде собі нареченого, частіше, аніж як вона себе почуває та що вона сьогодні їла. Для моєї сестри, дівчини, для якої воля була важливіша за все, для вітряної відьми, ці розпитування були мов удари ножем по серцю. Вона сварилась з батьками, відмовлялась з ними розмовляти, але одне й те ж все одно повторювалось по колу.

– Зрештою, – обережно зазначила я, – тип магії ні на що не впливає. Алісо, я тебе не агітую, але якщо раптом ти зустрінеш когось достойного, то не жени його лише через те, що вбила собі в голову, ніби тобі ніхто не треба. Не ламай сама себе, гаразд?

– Пф! Мені ніхто не потрібен, – вперто хитнула головою Аліса. – Та й взагалі, я вже вирішила, що хочу, аби моїм науковим керівником в аспірантурі став Вінфрід Мерріт. Кажуть, йому дали долю ставки у нас в університеті. Якщо досягати успіхів як маг вітру, то тільки поруч з таким, як він!

– Ага, – я зиркнула скоса на сестру, – а ти впевнена, що він тебе візьме? Бо він, кажуть, до жінок не дуже…

– Змушу, – фиркнула Аліса. – Ти ж знаєш, я вмію бути переконливою. Але зараз, сестричко, твій день… До речі, – вона провела долонями по моїх рукавах, – тканина просто неймовірна. Ця Емрада велика майстриня. Тільки я не розумію, чому вона говорила, що ви дуже довго йшли до цього весілля?

Я закотила очі.

– Повір, я питала у Есмонда те саме. В результаті дізналась, що цей красень, коли втік з Безодні, не сказав, чим займається, і представляв мене своєю нареченою з самого початку. Бо, бачте, це не так підозріло, як учениця, ніхто не мав знати.

– Джейсонові це не завадило, – нагадала Аліса. – Тож конспірація, здається, виявилась абсолютно марною.

– Так, але ж ти піди Есмондові те поясни, – розвела руками я. – Крім того, Джейсон… Сів Есмондові на хвіст.

– Коли гарний хвіст, – підморгнула мені Аліса, – то й є за що хапатись. Не те що оте облізле, що було у Джейсона…

Якщо чесно, Джейсонів хвіст – не найнеприємніший спогад про нього. Просто лисий, як у миші, та й все. Краще б в нього виявився більший хвіст, але трошки менше паскудства. Це ж треба так все продумати, простежити… Пощастило, що насправді практичних вмінь у Джейсона було, як шерсті на його хвості.

Нуль.

Щоправда, проблем він приніс і після своєї загибелі. Есмонд сказав, що у Безодні загибель одного з найгірших архідемонів сприйняли абсолютно байдуже, а от пояснювати завкафедрою Мідгрейну, що аспірант раптово вирішив повернутись на батьківщину, довелось довго та старанно. Есмонд казав, що й не уявляв, що ота миршава істота – то він Мідгрейна мав на увазі, – може так кричати та обурюватись. Алісі навіть довелось зробити реалістичну ілюзію Джейсона, який прийшов на кафедру та відмовився від свого навчання.