Розділ двадцять п'ятий

Джейсон нагадував величезну засніжену гору. Він був нижчим за Есмонда в бойовій формі, мав коротші руки та ноги, зате ширшу спину, і вона зараз поступово вкривалась кригою. Сніжна магія обплітала його тіло, даруючи надзвичайну міць та новий набір вмінь. Кірка на спині Джейсона то ставала товщою, то тріскалась, і крізь неї проривалась демонічна енергія.

Він хвицнув своїм хвостом, ледь не знісши мене з вівтаря. Той теж пропорційно збільшився в розмірах, став важчим, проте не увінчався страшним шипом, як у Есмонда. Взагалі, враження було таке, що Джейсонові ніби чогось не вистачало. Наче…

– Куцехвостий, – прогуркотів Есмонд. – Не маєш достатньо сили навіть для того, аби відростити шип, а все туди ж, у архідемони.

Джейсон струснув страшною рогатою головою. Його власний голос не так сильно нагадував грім, радше зміїне сичання, тільки дуже гучне.

– Ти тепер слабший за мене, Есмонде де Р’єне! Більше ніхто, жоден демон не зможе звинувачувати мене в слабкості.

– Ото вже хвалько недороблений, – почулось раптом поруч зі мною. – Всі чоловіки завжди так… Мелісо, ти як?

Я крутнула головою. Коли це Аліса встигла прослизнути повз демона і опинитись біля вівтаря?!

Джейсон знов махнув хвостом. Моя сестра присіла, і її не зачепило, лише обдало вітром. Та де вітер, там і Аліса: вона додала трохи підсилення у повітряний потік, і Джейсона хитнуло вбік, тягнучи за хвіст в сторону.

– Поки вони там балакають, нам треба звільнитись, – видихнула вона.

Я ледь розібрала слова крізь гучний демонічний рев, але в цілому була абсолютно згодна з Алісою. Дві людини можуть загинути просто через те, що ці дві скажені гори зіткнуться між собою. От тільки звільнити мене – не настільки вже й проста справа, як може видаватися Алісі!

Джейсон заревів. Звук був такий, що я мимоволі втягнула голову в плечі, дарма, що на моє горизонтальне положення це жодним чином позитивно не впливало. Есмонд кинувся на суперника, загрібаючи його руками – чи це у демонів називається лапами в бойовій формі? – і в усі боки полетіли іскри. Холод хвилею пробігся по Есмондовій спині, і я злякано скрикнула.

Клятий демон застосовував магію.

Він вкрав мене не все і навіть не половину, я відчувала в собі достатньо сили. Але навіть того, що забрав цей паскуда, з головою вистачило, аби дати йому фору в боротьбі з Есмондом. Чари, викресані моїм демоном, розбились об крижану кірку.

Де Р’єн програвав. Він був слабшим.

Аліса не гаяла часу. Вона накрила долонею кайдани, що сковували одну з моїх рук – інша вже була на свободі, – і забурмотіла щось. Мене обвіяло вітром, і я відчула, як поступово тоншає шар металу. Але це повільно, надто. Я мушу допомогти Есмондові. Просто зараз!

Я спробувала звернутись до своєї сніжної магії. Та відгукувалась, але про жодне бойове заклинання годі було й мріяти. Але, може, я справлюсь хоча би з кайданами?

– Швидше! – крик Есмонда врізався в вуха, мов вибиваючи з мене свідомість. Він буквально благав про те, щоб ми прискорились, бо не міг розвернутись та битись з ворогом нормально.

Кригу вдалось направити в ноги. Я відчула, як замерзають кайдани, що сковували мене, і тріскають під дією наднизьких температур. Алісин вітер нарешті розібрався з металом, який охоплював мою руку, і вона видихнула:

– Біжімо!

Бігти нам не судилось. Джейсон схопив Есмонда за руки і буквально кинув на вівтар. Аліса ледь встигла смикнути мене, відтягуючи геть, аби не бути придавленою власним коханим демоном.

Я злякано пискнула. Есмонд повернув голову так, аби бачити мене, і навіть в цій страшній червоній подобі я впізнала його. Ті ж самі очі, що дивились на мене сьогодні зранку.

– Тікайте обидві, – прохрипів він. – Я з ним впораюсь сам.

Джейсон зареготав. Лютий сміх луною відбивався від стін печери, набирав силу, затоплював все довкола. Стало холодно. Сніжна магія набирала силу.

– Швидше! – видихнув Есмонд. – Я боюсь вам нашкодити!

Він встав з вівтаря, прийняв бойову позу. Хвіст, увінчаний жалом, заметався зі сторони в сторону, мов шукав свою жертву.

Аліса схопила мене за руку та поволокла геть, до виходу з печери. Я озирнулась та встигнула побачити, як розгоряється довкола Есмонда полум’я самої Безодні, а тоді ми кинулись геть вузьким коридором.

Вогонь і лід гналися за нами, швидші за людські ноги, і я відчувала: ми не встигнемо. Шансів нуль. Але магія Аліси штурхнула нас в спину, і вітер буквально виштовхнув з коридору під відкрите небо. Полум’я пролетіло над головою, не зачепивши, і ми лишились валятись на землі посеред парку, змучені та налякані.

А там, неподалік від нас, йшла страшна битва.

Я не одразу зрозуміла, де саме ми знаходимось. Спочатку від різкого сонячного світла не змогла розгледіти нічого, так воно засліпило мені очі. Потім роззирнулась та втямила нарешті: це був той самий парк біля академії Торенвес, а бігли ми, здається, коридором старого склепу.

– Колись тут ховали демонів, – видихнула Аліса, встаючи з землі. – Сестро, підіймайся. Нам треба…

– Я його не кину, – мотнула головою я.