Розділ двадцять четвертий

Пробудження чимось нагадувало те, що було в лікарні. Тільки зараз, ще навіть не відкривши очі, я чітко зрозуміла, що опинюсь не в м’якій постелі з сестрою та цілителем поруч. Лежала я на чомусь неймовірно твердому, здається, на камені. Було холодно, все тіло затекло, розколювалась голова, дихалось важко, ще й паніка накрила від розуміння, що я бачила привид Аліси.

Хоч би це виявилась просто магія, що зображала її! Гаразд, я постраждала, але хай би хоч Аліса зараз знаходилась в безпечному місці…

– Нарешті прийшла до тями? Я думав, ти прокинешся швидше. Така сильна сніжна відьма, ще й живе з демоном, а легка доза чарів так тебе вибила.

Мені нарешті вдалось відкрити очі. Я лежала на спині та не могла поворухнутись. І ноги, і руки, і навіть моя талія були прикуті міцними ланцюгами. Щось стискало шию, але зрозуміти, чи це кайдани, чи, можливо, просто важко дихати після застосованої до мене магії, не вдавалось.

Спроба повернути голову не мала успіху. Мені вистачило сил тільки для того, щоб водити очима по стелі.

Здається, ми знаходились десь у підземеллі. Стеля тут була теж з каменю, причому нерівного, погано обробленого. По кутках ховалась темрява, намагалась виповзти звідти, але відганялась вогнем. Подивитись, що саме було джерелом світла, свічки чи смолоскипи, я не змогла, для цього довелось би крутити головою, а моя рухомість все ще лишалась надто обмеженою.

Пройшло трошки часу, і я відчула: це все-таки кайдани, якими скували навіть мою шию. Метал впивався в шкіру, і варто було трошки зсунути голову, як хотілось кашляти, так сильно починало тиснути на горло.

Чоловік, що говорив зі мною, лишався десь поза межами огляду.

– Мовчиш? – спитав він насмішливо. – Дарма, дарма, відьмо. Мені здається, що це був би дуже цікавий діалог, чи не так?

Мов намагаючись витиснути з мене хоч щось у відповідь, він зробив крок вперед, дозволив побачити його обличчя. Я захрипіла, не в силах зронити жодного слова.

Переді мною стояв Есмонд.

Вдягнений так, як зазвичай в університеті, спокійний, тільки ось посмішка, що грала на його вустах, зі звабливо-підступної перетворилась на якусь божевільну. В карих очах палахкотів вогонь. Я сіпнулась, намагаючись відсунутись від нього, втиснутись в камінь, але кайдани тримали міцно, і шансів вирватись я не мала.

Ніяких.

– Здивована, що це я? – поцікавився Есмонд. – Невже ніхто не розповів тобі про мого чудового батька, м? Не попередили? Як шкода. Твоя рідня недопрацювала.

Це звучало дивно. Ми тільки сьогодні зранку розмовляли з Есмондом на цю тему, він казав, що мусить вирішити якісь проблеми, пов’язані з Люціо де Р’єном. Ну, тобто, імені він не називав, казав, що це пов’язано з його батьком, але ж я і так все знала.

А тепер дивиться на мене з презирством, насміхається, мов намагається використати проти мене всю ту довіру, яку я раніше відчувала. Гидко, страшно, аж мороз по шкірі. І незрозуміло якось, чому він це говорить саме зараз…

– Тоді я мушу тебе просвітити, Мелісо, – продовжив Есмонд, напевне, відчуваючи задоволення від мого страху. – Мій батько намагався стати всесильним, всотавши в себе силу сніжних відьом. Точніше, однієї конкретної відьми. Знаєш якої?

Я мовчала.

– Твоєї матері.

Щось подібне я підозрювала і досі, але зараз ті слова вдарили, мов хтось врізався тараном мені в груди, вибили дух з легень. Я хапнула повітря ротом, сіпнулась, силуючись хоч трохи відновити рухомість, але марно.

– Бачу, ти здивована, – кивнув він. – О, бідолашка тоді теж не розуміла, що відбувається… Але мій батько не підготувався так, як треба, і один клятий маг вітру йому завадив. Вкрав відьму, підмовив інших демонів це все припинити… Батько так і загинув, між іншим.

Я стиснула зуби.

– А твоя матір народила нову сніжну відьму і подарувала їй свою силу. Шкода, вона не подумала про таку ймовірність, коли виходила заміж… Але гаразд, то не має значення. Я розумніший за свого батька. Спочатку я отримав твою довіру, а тепер отримаю твою силу. Можливо, ти навіть не пручатимешся? Віддаси її спокійно. Тоді лишишся живою та здоровою. Зрештою, не маю нічого особисто проти тебе.

І це каже мені чоловік, який ще кілька годин тому зізнавався в своїх почуттях?

А як же договір? Він мав би його обмежити. Есмонд знайшов спосіб його обійти? Невже? Від цього теж стало не по собі, якось дивно…

– То що ти скажеш мені, моя люба сніжна відьмо? – прохрипів він, нахиляючись ближче.

Тіло мов пронизало огидою. Есмонд, що цілував мене цієї ночі, обіймав, зізнавався в коханні, тепер дивився на мене повним презирства поглядом. Його руки впирались в камінь по обидва боки від моєї голови, і я відчувала характерний запах його парфумів, різкий, чоловічий… Демонічний. Побачила, як сіпнувся хвіст. На стелі зараз можна було роздивитись контури демонової тіні, і я зосередилась на ній, аби тільки не дивитись в ці очі. Зосередилась на рухах хвоста і раптом відчула, як рветься на свободу повний полегшення сміх.

– Тобі весело? – уточнив демон.

– Так, – через силу витиснула з себе усмішку я. – Дуже. Бо ти не Есмонд.