Розділ двадцять другий

Я провела в лікарні ще чотири дні. Батьки ще навідувались до мене, але більше розмову про те, аби я відмовилась від дару, не заводили. Мені здавалось, що тато нарешті почав приходити до висновку, що такі його пропозиції не надто порядні по відношенню до мене. Можливо, я дарма тішила себе зайвою надією, але принаймні могла сподіватись, що він стане адекватніше ставитись до цього питання.

Приходила і Аліса, досить часто. Вона була єдиною, при кому цілитель Хем не відмовлявся працювати, здається, моя сестра припала йому до душі – як маг, ясна річ. Хем навіть кілька разів запитав у сестри, чи не хоче вона займатись цілительством, але Аліса заперечно хитала головою і відповідала, що її дар до того не пристосований.

Зазирала і бабуся, прийшов Джейсон. Останнє стало для мене великим подивом. Молодий демон пом’явся в дверях, тоді зрештою підійшов, розпитував, чи не надто мені нашкодила демонічна енергія.

Про те, що сталось, в академії вже знали всі. Я так розуміла, проводилось і щось типу облави, намагались знайти винного.

Нічого не вийшло.

Джейсонові це було неприємно, як і кому завгодно. Він сказав, що, як демон другого порядку, навіть не чув про подібні чари. Його четвертого рівня у перекладі на нашу стандартну систему явно було б недостатньо для того, щоб розширити резерв нещасного юнака. Це мав би робити архідемон, але чи є такі в академії Торенвес?

Був. Один.

Есмонд.

Проте я відмовлялась його підозрювати. Зрештою, з чого б то раптом він став намовляти студента влаштувати подібне на занятті? Ще й на власному? Це було б підозріло.

Та й мені здавалось, що архідемонові вистачило б сил на те, щоб організувати все, не використовуючи посередника. Дистанційно, розмістити якийсь активатор для заклинання і атакувати студентів чи мене. Слідчі ж не виявили, проти кого зрештою намагались направити енергію Безодні.

Може, просто хотіли натворити біди? Хтозна.

Есмонд приходив також. Власне кажучи, він був найбільш частим гостем, сидів біля мене годинами, розповідав про університет. На жаль, чоловік був надто зайнятий, аби проводити зі мною дні, зате він приходив ввечері, після занять.

Прибув і сьогодні. Під очима у Есмонда пролягли темні кола, і я, подивившись на нього при світлі, не стримала важке зітхання.

– Ти себе заганяєш, – відзначила я.

– Та ну, – відмахнувся Есмонд. – В порядку все.

– Ага. Тільки ти аж сірий.

– Просто роботи багато.

Я дуже сумнівалась, що у Есмонда настільки додалось завдань, що він не мав навіть часу спати. Радше питання в тому, що він надто довго сидів біля мене.

– Тобі треба більше відпочивати, а не стирчати в лікарні, – зазначила я.

– Ага. Цілитель Хем був би радий.

– Чому ти так вважаєш?

Есмонд влаштувався зручніше на стільці, обкрутив хвоста довкола ноги і важко зітхнув. Було видно, що тема йому не надто приємна.

– Я ж не сліпий, – зрештою сказав він. – Бачу, як Хем дратується. Йому явно не хочеться, аби біля тебе сидів демон.

– Ти мій науковий керівник.

– Між іншим, наукові керівники стільки часу зі своїми підлеглими не проводять, – хитро всміхнувшись, нагадав мені Есмонд.

– Так, але ж ти особливий і дуже про мене дбаєш.

Здається, це трошки розвеселило демона. Він вмостився зручніше, а в’юнкий хвіст нарешті ліг поверх моїх ніг.

Я простягнула руку та обережно дотягнулась до китички. Згадала про бабусині слова і запитально глянула не Есмонда, питаючи у нього дозволу.

Він не тільки не відсунувся, а навіть ткнувся м’якою китичкою мені у розкриту долоню. Я погладила її, тоді ковзнула кінчиками пальців по хвосту далі. Демон ледь помітно здригнувся, і я миттю насторожилась.

– Боляче? Неприємно?

– Лоскотно трохи, але мені подобається, – заперечив він. – Можеш не прибирати руки, насправді кожен нормальний демон радий, коли… Забудь.

– Не думай, що я забуду надовго. Потім я таки випитаю, що ти хотів сказати, – кокетливо озвалась я і захихотіла.

Чоловік спочатку підтримав мій сміх, але потім раптом став серйознішим.

– Мелісо, – обережно промовив Есмонд, – скажи… Тільки, будь ласка, чесно. Пообіцяєш відповісти мені максимально щиро?

– Звісно, – не розуміючи до кінця, про що мова, кивнула я. – А що трапилось? Есмонде? З тобою щось не так?

– Зі мною все так, – він хитнув головою. – Просто…

– Кажи.

– Ти підозрюєш мене? Вважаєш, що я можу бути винен в тому, що трапилось?

Я здивовано вдивилась в його зблідле обличчя. Сумнівів не лишилось, Есмонд справді дуже переживав через те, що я зараз могла йому відповісти. Мені ж неймовірно хотілось заспокоїти його, переконати в тому, що все добре і не варто забивати голову такою дурнею, та водночас я засумнівалась, що зможу правильно підібрати слова.

– Ти не можеш бути винен, – зрештою я вирішила говорити максимально прямо. – Навіть якщо мені притягнуть купу доказів того, що це був саме ти, я не повірю у це.