Розділ п'ятнадцятий

Зранку я робила все можливе, аби просто не дивитись Есмондові в очі. З одного боку, згадувалось, ким він є насправді. З іншого – а чи змінювало самого Есмонда те, що наробив його батько? Адже він сам за вечерею, не відаючи, що я колись дізнаюсь про його батька, Люціо де Р’єна, сказав, що не бажає асоціювати себе з татом та всіма силами намагається відділитись від його образу. То хіба це не найкраще підтвердження того, що насправді між ними не так вже й багато спільного? Можливо, я дарма звинувачую Есмонда? Він же не обирає, ким народитись…

Тоді чому намагається чомусь навчити сніжну відьму?

Можливо, просто хоче загладити татову провину. А може, намагається скористатись мною з якоюсь своєю метою. А найстрашніше, що той момент, коли я дізнаюсь відповідь на своє питання, може стати для мене фатальним.

Не хотілось би підвищувати свою обізнаність шляхом потрапляння на жертовник.

За сніданком я постійно мовчала. Есмонд навіть не втримав і спитав:

– Щось трапилось? Вчора наче ти була в порядку, а сьогодні сидиш аж сіра.

Я побачила, як сіпнувся і сумовито опустився донизу його хвіст, немов демон справді переймався питанням мого настрою.

А раптом я дійсно йому настільки важлива?

– Ні-ні, все добре, – похитала головою я. – Просто якось зранку настрій зіпсувався, спала погано, напевне. Заснути довго не могла.

– Точно?

– Точніше нікуди. Дякую, сніданок дуже смачний.

Я не змогла змусити себе доїсти, відсунула тарілку та встала. Думала, що Есмонд зараз гукне мене і змусить все-таки продовжити сніданок, та він вчинив геть несподівано для мене. Різко підвівся на ноги, в один крок подолав відстань, що розділяла нас з ним, ніжно взяв мене за руку, зазирнув у очі та промовив:

– Якщо тебе щось турбує – просто скажи. Подумаємо разом, як це можна виправити.

– Просто… – мені хотілось відповісти щиро, як воно є, але здоровий глузд буквально волав про те, що це найгірша ідея в моєму житті. – Пробач, я просто трохи заплуталась.

– В чому?

– Все життя я прожила дуже однозначно, – це було правдою, хоч і не безпосередньо пов’язаною з моїм поганим настроєм. – Знала, що мені робити, куди повертати в житті. Розуміла, що повинна бути слухняною, якщо хочу не втратити хоча б те, що маю. Мені здавалось, що моє існування повністю базується на подачках, і я навчилась бути вдячною за те, що люди не гнали мене геть, хоча могли б те зробити. А тепер це все зникло, мов сон. Я отримала силу, якою до кінця не володію, стала раптом цінною. Якщо до цього я могла не боятись нікого, бо, власне, нікому не була потрібна, то зараз мимоволі задаюсь питанням: а нащо цій людині сніжна відьма? Чого від мене хочуть? Крім того…

Мені довелось витримати чималу паузу, щоб взяти гору над своїм хвилюванням та повернути вміння говорити нормально. Зрештою, ця спроба все-таки вдалась досить успішною, тож я уже спокійніше, все-таки не зірвавшись на плач, проговорила:

– Все, що було в моєму житті стабільного і правильного, знищено. Мене зрадили навіть батьки. І хоч я розумію, що вони бажали мені лише добра, мені все одно складно прийняти цей їх вчинок. Коли я побачила тата, мені з одного боку дуже хотілось вислухати його, аби він пояснив, чому діяв так, а не інакше. З іншого – я розуміла, що жодна з відповідей все одно не виправдає те, що мені довелось пережити без магічного дару. Мама навіть не намагалась зі мною поговорити. Лишилась тільки Аліса, єдина, хто ніколи не бажав мені зла і точно не має з мене користі, бо ж вона моя сестра, і ми ніби одне ціле. Тож… Мені складно довіритись комусь. Кому завгодно! Тобі також. І я постійно пориваюсь відступити, зробити крок назад, а тоді задаюсь питанням, чи правильно я вчиняю, чи, може, мені треба було б поводитись якось м’якше, і все б склалось само собою… Ось так.

Есмонд обережно обійшов мене, так, аби опинитись за моєю спиною, і обійняв мене за талію. Тоді схилився і прошепотів просто на вухо:

– Я був зовсім дитиною, коли дізнався, що накоїв мій батько. Тоді мені важко було зрозуміти, наскільки жахливі речі він робив, я тільки розумів, що засудили його не просто так. Здавалось, ніби життя перетворилось на справжній кошмар, бо для кожного я був втіленням свого батька. Довіряти будь-кому після цього здавалось неможливим. Та я все-таки знайшов в собі сили йти далі, Мелісо, і не шкодую про це. Потім я зрозумів, що буде правильно, якщо… Я ще комусь допоможу.

Він провів долонею по моєму підборіддю, змушуючи мене злегка повернути голову, і наші погляди перетнулись. Тоді обережно поцілував мене в кутик губ і прошепотів:

– Коли я побачив, якою силою ти володієш, я зрозумів, що не можу просто кинути тебе напризволяще. Раз уже так склалось, що ми з тобою пов’язані однією ниткою, я просто мусив тобі допомогти. Обіцяю, Мелісо, я тебе не зраджу. Ти можеш мені довіряти.

Останні слова він видихав уже практично в мої напіврозкриті вуста, а тоді притиснувся до них в ніжному, ласкавому поцілунку. Я й сама подалась чоловікові назустріч, танучи в його руках, розчинилась в цьому поцілунку…

А тоді перед очима спалахнули стрічки з листа, який прислала Аліса.

Я відсахнулась, хоча ще мить тому мріяла про те, аби бути поруч з демоном, відкинувши геть всі переживання про минуле і підозри, які коли-небудь відносно нього мала. Есмонд трохи розчаровано ослабив свої обійми та зронив: