Розділ тринадцятий

Ніколи в своєму житті я нічого не викладала. Та й хто б мене слухав! Нездара, яка незрозумілим чином протрималась стільки років в університеті, ще й отримала диплом. Кому я потрібна? Кому цікава? Відповідь очевидна: нікому!

От тільки, здається, вибору у мене не було.

Триста вісімнадцяту аудиторію я знайшла досить швидко. Зрештою, що я вміла добре – то це орієнтуватись в межах академії Торенвес. Ніколи не відчувала жодних проблем з тим, аби знайти потрібну кімнату чи показати комусь дорогу. Інші блукали, обурювались, наскільки тут все плутано, я ж спокійнісінько собі орієнтувалась у приміщеннях і першою приходила на потрібні лекції.

Аби це ще додало мені трохи знань…

Варто дивитись правді у вічі, я учила теорію. Учила досить старанно, аби не видаватись цілковитою ідіоткою своїм викладачам, і робила все від себе залежне, аби не надто осоромити тата і маму. Вони ще так мене хвалили…

Я й не задумувалась, наскільки лицемірно все-таки звучали ці «о, моя люба, ти таки це змогла, попри всі свої обмеження!»

Обмеження, які вони ж і створили.

А тепер на мене чекала аудиторія, повна другокурсників, і в грудях уже розквітала буйним цвітом нездоланна паніка.

Я відчувала, що не можу навіть вдихнути повітря. Легені немов затиснули у лещата, і я стояла перед дверима аудиторії, слухала шум, який долинав з неї, і намагалась налаштуватись на те, аби зайти і хоч щось… Хоч щось їм розповісти. Ще й з розумним виглядом.

Звісно, я не могла сказати студентам про сніжного дракона. Хай Есмонд не уточнював, але і так було зрозуміло, що в будівлі академії всім значно безпечніше, ніж зовні. Просто так відпустити студентів з занять не можна, в першу чергу тому, що вони можуть розізлити дракона або просто потрапити йому під гарячу лапу. Чи холодну! Я не зовсім добре розбиралась в температурі драконячих лап, але щось мені підказувало, що він в будь-якому випадку небезпечний.

В академії нас принаймні закриває захисне закляття довкола будівлі. Зовні не порятує нічого.

Надихнувшись думкою про власну суспільну корисність і про те, що я можу захистити своєю лекцією студентів від перспективи бути задавленими чи прибитими хвостом, я нарешті рішуче відкрила аудиторію. І ледь стрималась, аби не вискочити геть, прикривши за собою двері.

Святі стихії!

Потік!

Звісно, я розуміла, що це велика аудиторія, що у Есмонда не може бути маленьких груп, бо він декан і спеціаліст високого класу. Але все одно десь в глибині моєї душі жило наївне сподівання, що там всього десяток чи два студентів!

Ага. Десяток десятків.

Вистрибувати назовні було б геть по-дурному, і після цього мене навряд чи хоч хтось слухатиме. Тож я начепила на обличчя подобу щасливої усмішки і зробила крок вперед.

– Доброго дня, шановні студенти!

На мене навіть не відреагували. В аудиторії стояв шум, всі перемовлялись між собою, а хтось навіть рушив до дверей.

– Шановні студенти! – я встала за кафедрою, там, де зазвичай зупинявся викладач, і постукала долонею по дерев’яній поверхні. – Будь ласка, прошу звернути увагу…

Хтось повернув до мене голову. Кілька дівчат, кілька хлопців… Ймовірно, це були найстаранніші студенти. Біда в тому, що, як і зазвичай, цих найстаранніших студентів було надто мало на загальному фоні. Всі ж інші геть не поспішали поводитись тихо. Хтось кричав, хтось уже кидався папірцями. Це, в принципі. Робить більшість школярів, але ж не обов’язково до свого папірця додавати магічний обтяжувач та крилате закляття! В результаті паперова кулька літала по аудиторії та падала на голови студентам, тоді піднімалась стрімко у повітря і відлітала геть, не лишаючи навіть дрібного шансу її знищити.

Спроба стукнути кулаком по поверхні не мала жодного результату. Кулька ж тим часом долетіла і до мене, ще й боляче опустилась просто на маківку, відскочила і думала летіти геть.

Але в даному випадку студента-чарівника підвело його ж нахабство. Він вирішив повторити свій експеримент, і кулька знову полетіла мені на голову. От тільки я вже була достатньо зла і достатньо зосереджена, аби відреагувати на це інакше.

Пальці міцно зімкнулись довкола кульки, і я відчула, як папір стрімко стигне в моїх руках. Закляття, вкладене в нього, все ще рвалось на волю, назад до свого творця, але я розлютилась достатньо, аби його так просто не відпустити. Скільки таких кульок падало мені на голову під час навчання! Студенти реготали, піднімали мене на кпини та говорили, що я ні на що не здатна, навіть елементарну кульку відбити не можу. І скільки б Аліса мене не захищала, і магічно, і словами, це не могло зменшити потік образ.

Та тепер я була значно сильніша. Власне, я мала власні чари, а отже, не повинна терпіти жарти, схиливши голову.

Не буде цього більше!

Паперова кулька перетворилась на снігову. Я примружилась, визначила серед присутніх свою жертву, а тоді завела руку назад та рішуче кинула сніжкою в аудиторію.

Далі закляття зробило все само. Спланувавши в повітрі в напрямку свого господаря, воно з силою влетіло в груди молодому магові, і у того миттю покрилась кригою сорочка. Він скрикнув, скочив на ноги, і тут я нарешті знайшла в собі сили гучно промовити: