Розділ дванадцятий

– Ти знов не йдеш на практику?

Я була готова заприсягтися, що в голосі Джейсона дзвеніло гостре розчарування. Мене це, якщо чесно, дуже дивувало. Ми не були з ним ні друзями, ні хоча б товаришами, я взагалі гальмувала будь-яке зближення з ким завгодно, а з молодим демоном в першу чергу, але він не припиняв спроб зблизитись. Звісно, зовсім ігнорувати один одного у нас не вийде, це неможливо, тож я лишалась максимально привітною та спокійною, але все одно дивувалась. З чого б то раптом така поведінка?

Відповіді на моє питання, ясна річ, не було. Заговорити з Джейсоном напряму я не могла, бо це явно викликало б в нього подив. Тож лишалось тільки намагатись тримати певну відстань та не реагувати на спроби налагодити контакт.

– У мене особисте заняття, – відповіла я демонові стандартною фразою. – Ти ж знаєш, лорд Флейм проти моїх занять в загальному колективі.

– Але чому? Невже боїться, що ти зітреш нас у порох зі своїм сьомим рівнем?

Радше не зможу видати жодного правильного заклинання.

Моя магія все ще піддавалась мені надзвичайно погано. Ні, прогрес був! Але активувати заклинання – зовсім не те, що користуватись силою, характерною стихії. Стихія моя рвалась на свободу, готова нищити все довкола та стирати перешкоди перед собою. Біда в тому, що у стандартну силу вона конвертуватись ніяк не хотіла, замість цього просто шипіла під пальцями, снігом сиплючись на підлогу.

Есмонд навчив мене виконувати деякі елементарні дії, і я поступово наздоганяла шкільний рівень. Але ж явно не аспірантський, куди там! Знадобиться чимало часу, аби повністю пізнати себе і змогти керувати тим, що дісталось мені від народження.

– Так, він дуже переживає за безпеку, – погодилась я з припущенням Джейсона. – Вибач, вже поспішаю до Флейма.

– Може, тебе хоч провести?

– Ні-ні, не треба! – похитала головою я. – А то ще заблукаєш в коридорах, краще йди з іншими.

Я схопила свої нотатки, зроблені на розрізнених аркушах паперу, притиснула стосик до грудей та кинулась геть. Досить з мене цієї розмови, скільки можна пояснювати людині, що я не маю жодного бажання проводити з ним час?

О, так. Не людині. Демонові.

Я заспішила геть. Есмонд терпіти не міг, коли я запізнювалась на його заняття. Якщо врахувати те, що до запізнень на вечерю чи, наприклад, на прогулянку він ставився абсолютно спокійно, навіть занадто, я була готова заприсягтись: йому просто не подобається, що в академії Торенвес довкола мене постійно крутиться Джейсон. Але дізнатись, що це, ревнощі чи його хвилювання за мою долю, я так і не змогла. Есмонд мовчав, мов той шпигун.

Біля кабінету Флейма, як завжди, була чимала черга. Я спокійно проминула її, звернула вбік, у вузенький коридорчик, що вів до лабораторії, та струснула зап’ястком. Від знайомого руху на шкірі звично розцвів магічний символ. Заблоковані вже років сто тому крихітні дверцята, що вели до старої підсобки, зблякли, стали напівпрозорими, і я швиденько зробила крок вперед, сподіваючись, що ніхто не виявиться достатньо нахабним, аби слідувати за мною.

Три кроки у темряві – і я вискочила в кабінет Есмонда, просто за встановлену ним ширму. Визирнула, переконалась, що окрім Есмонда тут більше нікого нема і промовила:

– Там, зовні, вже справжній мітинг.

– Нічого, зачекають, – демон піднявся зі свого крісла та повільно, спокійно підійшов до мене. – Вони як завжди в своєму стилі… Спочатку прогулюють, не з’являються на жодну пару, а потім приходять, коли їм світить виліт з університету, і починають канючити, що бачте так у них склались обставини, і вони не могли ніяк інакше. А у викладача, виходить, обставин немає…

– Ти надто суворий декан, – відзначила я. – У нас так факультет спорожніє.

– Не спорожніє, просто вони зачекають на дві години більше, – похитав головою Есмонд. – Я їм зустріч не призначав, а потім у мене взагалі пари. Хто сказав, що я маю сьогодні час на аудієнцію з двійочниками?

Я лише знизала плечима. У Есмонда були свої методи приборкання студентів. На відміну від нашого колишнього декана, чоловіка м’якого та дуже неуважного в силу його похилого віку, демон вмудрявся всіх тримати під своїм контролем та диктувати власні умови. Не всім те подобалось, але їх ніхто і не питав.

– Що там твої пари? – тим часом спитав у мене Флейм. – Щось цікаве було?

– Теорія, – зітхнула я. – Можливо, і цікава, але ж я не можу практикуватись! Можливо, колись я все-таки…

– Я сам тебе всьому навчу. Ми вже про це говорили, – похитав головою Есмонд. – Твій дар ще нестабільний.

– Так, я пам’ятаю. Але мені здається, що на практики ти не відпускаєш мене не тільки через нестабільність дару.

– Чому ж іще?

– Ну, не знаю. Тому що не хочеш, аби я перетиналась з Джейсоном? – знизала плечима я. – Не те, щоб я дуже цього хотіла, але… Може, розповіси, чому? Тоді мені буде легше давати йому відкоша щоразу, коли він мене кудись кличе.

Судячи з його невдоволеного виразу обличчя, давати відповіді на мої незручні питання Есмонд не збирався, тож зараз активно шукав спосіб нічого не казати. Я схрестила руки на грудях та направила на нього просто-таки нищівний погляд, вимагаючи негайних пояснень. Не можна постійно тримати мене у невідомості! Як я маю комусь довіряти, якщо від мене постійно щось приховують?