Розділ десятий

Мені снились демони. Точніше, один конкретний демон – Есмонд, – і його перетворення у величезну страшнючу потвору з шипастим хвостом, червону-червону та здоровенну.

Прокинулась я в холодному поту. Простирадло піді мною покрилось тонким шаром криги, і траплялось це як мінімум вдруге. Есмонд попереджав, що подібні ефекти зі мною надовго, і так просто уникнути їх не вдасться – бо маю силу, якою так просто керувати не вдасться. Та без кошмарів я б явно набагато краще розпоряджалась своєю долею.

Востаннє важко зітхнувши та подумки посварившись на власну нелегку долю, я вилізла з ліжка і поспішила вдягтись. Новий гардероб від Емради радував своєю функціональністю та теплотою. Проста на вигляд багряного відтінку сукня, здавалось, не важила зовсім нічого, та варто було її на себе надягнути, як мене окутувало тепло. Пошита сукня була з якоїсь теплої цупкої тканини, здається, суміш шерсті і чогось, назви чому я дати просто не могла в силу обмеженості власних знань з теми. В будь-якому випадку, це було тепло, комфортно і дуже-дуже приємно. Я кожного разу насолоджувалась доторками до цієї тканини. А головне, вона не кололася!

Раніше такого багатого вбрання я не мала, хоч ми з батьками і жили зовсім не бідно, особливо з того часу, як тато пішов працювати до академії Торенвес. І приблизно тоді я почала втрачати магію…

Цікаво, хто йому допоміг так гарно сховати мої чари? Явно не бабуся. Хтось в академії? А ті люди знали, що вони роблять, розуміли? Чи просто вирішили піти назустріч своєму приємному, чарівливому колезі, не задаючи зайвих питань?

Я струснула головою, намагаючись відігнати куди подалі всі ці дурні думки, та сердито зиркнула на простирадло. Самостійно воно, звісно, розмерзеться, у Есмонда в будинку тепло, але висохнути не встигне. Не лягати ж мені вночі у мокре ліжко!

Довелось згадувати уроки, що давав мені Есмонд. З того часу, як я стала його ученицею, а ще офіційно отримала статус аспірантки, минуло всього три дні, і увагу демона на себе вперто перетягували двієчники, кожен з яких мусив підписати «бігунок» у декана і отримати дозвіл на перездачу, проте навіть цього короткого терміну вистачило, аби Есмонд навчив мене деяким азам володіння власною магією. Чи то він нормальний, чи то страшнючий архідемон, але принаймні поки що користі від нашого навчання було в рази більше, ніж від усіх років моїх страждань в межах академії Торенвес.

Тож я зосередилась на своєму внутрішньому джерелі магії та спробувала уявити, як повільно втягую в себе чари, що розлились довкола. З відкритими очима візуалізувати оточення у мене ще не виходило, зате, замружившись, я буквально побачила паморозь, що розповзлася ліжком, і потягнулась до неї подумки. Марево видавалось синім та блискучим, мов моя магія була дорогоцінним камінням, і я поступово, крапля за краплею, збирала свої чари, втягувала їх назад у тіло, сподіваючись, що мені вистачить витримки, аби скомбінувати все, що тут пролито.

Ні. Тонка струна моєї концентрації забриніла на черговому клаптику чарів та з тихим дзенькотом луснула. Я відсахнулась від ліжка, відкрила очі, подивилась на простирадло та всміхнулась. Що ж, лишилось тільки зовсім трохи, напевне, відсотків десять з усього масштабу проблеми. Зовсім нестрашно!

Інші навчаються таким елементам володіння силою років у десять. Мені вже за двадцять, і я мала б давно те вміти, але завдяки старанням та турботі власних батьків не здатна ні на що. І той брелок, що показав сьомий рівень магії, мов насмішка, бо я абсолютно безпорадна та мушу навчатись у демона, який, можливо, хоче мене вбити і сниться мені в кошмарах.

А може, я просто перелякалась на рівному місці, і то останнє, про що мені треба переживати.

Зрештою, за ті дні, що ми провели під одним дахом, Есмонд жодним чином не продемонстрував паскудства власної демонічної натури. Він був терплячим, наскільки це взагалі можливо, розповідав мені, як користуватись даром, підтримував, показував нові техніки. Не викладач, а справжня мрія! Я навіть зрозуміла, що магія може приносити задоволення, якщо вміти нею користуватись. Ось, впоралась з простирадлом! Похвалитись йому, може?..

Прийнявши рішення розповісти про власні успіхи, я наспіх поправила зачіску, зазирнула в дзеркало, аби переконатись, що виглядаю достатньо пристойно, та поспішила на перший поверх. От тільки Есмонда на місці не виявилось. На столі, окутаний магією, стояв сніданок, а поруч з ним красувалась записка.

«Я в академії, приходь, як тільки будеш готова».

– Чудово, – зітхнула я. – Домашнє навчання відміняється.

«Не забудь поснідати», – моргнула записка.

Мені дуже хотілось порушити цей наказ, та, зрештою, це була б боротьба не лише з Есмондом, а й зі здоровим глуздом, тож я видихнула і зайняла звичне місце за столом. Зачарована тарілка, явно зрадівши моїй появі, поспішила підсунутись ближче, і я не змогла стримати посмішку – та так і поспішала розквітнути на вустах.

– Турбота – це приємно, – зронила я. – А от відвідини академії Торенвес – не надто.

Хоча зустріч з Джоном закінчилась добре для мене (і погано для мого колишнього однокурсника), я все одно відчувала себе аж надто беззахисною, коли мова йшла про те, аби переступити поріг академії. Мені відчайдушно не хотілось знову опинятись в тих стінах, знову бачити людей, що насміхались наді мною колись і з задоволенням повторили би цей досвід навіть зараз. Роздратування, що зароджувалось десь у грудях, розтікалось тілом і прагнуло новою хвилею криги пролитись на стіл. Мені довелось докласти чимало зусиль, аби стримати власну магію і з’їсти стейк гарячим, а не крижаним.