Розділ дев'ятий

Бібліотека академії Торенвес ніколи не була моїм улюбленим місцем. Здавалось, де така нездара, як я, може знайти прихисток, якщо не в бібліотеці? Проте, аби дістатись до більшості книжок, треба було пройти повз численні сканери та продемонструвати свій рівень сили, а він у мене, як я вважала, не те що малий, а майже відсутній. Тож я приходила сюди і могла пройти тільки у кілька незначних залів. Звісно, і там вистачало цікавих книг, проте, дивлячись, як інші студенти прикладають зап’ясток до сканера, той попискує і пропускає їх далі, я відчувала, як крається моє серце. Хіба я не заслужила того ж самого? Можливості просто зайти вглиб?!

Зараз, зупинившись поруч з суворою бібліотекаркою, що зиркнула на мене, ніби намагаючись впізнати, хто я взагалі так, я приклала зап’ясток до сканера і терпляче чекала, доки мені видасть мій звичний нульовий рівень доступу. Джейсон уже отримав четвертий рівень.

На ньому сканер спрацював надзвичайно швидко, а от зі мною чомусь виникла заминка. Напевне, пішло хвилин п’ять, перш ніж магічний пристрій запищав та виплюнув крихітний брелок з номером. Я встигла його перехопити в польоті і здивовано зиркнула на цифру, виведену на металевій пластинці.

– Сьомий? – здивовано вигнула брови бібліотекарка. – То от чого так довго. Знов друк полетів.

– У нас в університеті вистачає тих, хто має сьомий рівень, – несподівано слабким голосом озвалась я, – тож дивно, що вільного номерка не було…

– Еге ж, вистачає, серед викладачів, а у них персональні картки, – кивнула бібліотекарка. – Проходьте, Беллер, не забирайте час у інших. І не забудьте, що цього юнака вам з собою можна брати не у всі відділи! Юначе, – вона зиркнула на Джейсона, – не здумайте скористатись номерком вашої супутниці, аби проникнути туди, куди вам не можна!

– З чого ви взяли, що я взагалі збирався це робити? – весело гмикнув Джейсон.

– Бо демони в бібліотеці ніколи до добра не приводили, – відрізала жінка. – Йдіть.

Мені стало не по собі. Сьомий рівень володіння магією – це дуже високо. Особливо як для дівчини, що насправді чаклувати взагалі не може. Всього рівнів було дванадцять, і жодної людини з дванадцятим я, власне, не знала. Тато мав дев’ятий. Есмонд, здається, десятий, я бачила у нього на столі такий бібліотечний брелок. Сьомий – це молоді викладачі, що мають добре контрольовану, але не надто масштабну силу. Або навпаки, ще не до кінця навчились володіти своїм даром, проте мають великий потенціал.

Де ж це все ховалось стільки років? Що в мені зламав зірваний Алісин ритуал та контакт з демоном? Як це могло трапитись?!

– А ти сильна, – Джейсон зі своїм стандартним аспірантським четвертим зиркнув на мене з повагою. – Я в захваті! Мені здавалось, що з університету випускаються зазвичай з третім?.. Максимум з четвертим. Аби дорости до сьомого, треба пройти чимало курсів та дуже багато всього зробити… Або народитись з таким величезним природним даром, що він перебиває необхідність навчання.

– Останнє не про мене, – я майже не збрехала, це й справді було не про мене ще минулого тижня. – Та я багато старалась, розвивалась у теоретичній частині, от і виходить…

– Ти, судячи з магії, досліджувала сніжних відьом?

– Радше надихнулась старими казками.

– І все-таки, я б не став називати сніжних відьом казками, – похитав головою Джейсон. – Адже вони справді існували, хай і давно. А зараз про їх спадок складають легенди.

Ми звернули до відділу історичних книжок. Сюди міг потрапити будь-хто, навіть з нульовим рівнем магії. У більш далекі відділи, де зберігалась особлива, тендітна література, ставили третій рівень, аби студенти не водили носом по давніх сторінках та нічого не порвали. Зрештою, з нульовим в бібліотеку заявитись може кожен, а що ж тоді станеться з раритетів?

Існував ще відділ з доступом аж у дев’ятку, але то спеціально для адміністрації і високих міністерських чинів, ну, або для магів, що досягли значних висот у своєму розвитку. Та туди ми й не прагнули, зупинились поруч зі стелажем, присвяченим легендам минулого. Джейсон з ніжністю провів кінчиками пальців по корінчиках книг і протягнув:

– Завжди мріяв сюди потрапити.

– Ти любиш історію? – уточнила я.

– Так, особливо демонічну. А в Безодні з бібліотеками проблема. Одну з них затопило, іншу спалив знавіснілий архідемон, – підморгнув мені Джейсон. – Ти коли-небудь бачила архідемонів? Хоча б якогось?

Звісно бачила! Він сьогодні зранку гладив мене хвостом, а ще ми цілувались, і він замовив мені цілий гардероб. До речі, про гардероб…

Я поспішила натягнути рукавички, які було знімала для того, аби просканувати свій рівень магії. Поки я не навчилась нормально стримувати свою сніжну силу, краще не ризикувати, а то буде у Есмонда замість аспіранта ще одна брила льоду.

– Ні, жодного разу не бачила, – похитала головою я. – Але ж архідемони величезні, так? Такі страшні, міцні… Мов та гора!

– Це ти описуєш їх бойову форму, – заперечив Джейсон. – А у звичайній вони не такі вже й видатні. Можна навіть переплутати з людиною. Але зазвичай якась частинка бойової форми їх таки видає. Хвіст чи копита.

– Копита? – вигнула брови я.

– Ага. Або кігті, – підтвердив Джейсон. – А чого ти так на мене дивишся?