Розділ другий

Телепортаційний вихор затягнув мене, не давши навіть задуматись, чи все я зробила правильно. Тіло, обплутане нитками магії, закололо, по руках пробігли десятки дрібних іскорок та всотались кудись у мою зачіску. Перед очима щось замиготіло, і я поспіхом замружилась, згадавши, як нас вчили в академії: ніколи, ні в якому разі неможна дивитись по сторонах, коли проходиш через портал. Ніколи не знаєш, чи не наштовхнешся на якийсь вихор магічних часточок, що можуть навіть позбавити зору.

Осліплення, звичайно ж, у мене в планах не було. Тож я з закритими очима буквально пролетіла через магічний портал та відчула, що падаю.

Чи могло мені пощастити так, щоб я рухнула на щось м’якеньке, наприклад, на надзвичайно зручне та комфортне ліжко? Звісно ж, ні! Я приземлилась на щось тверде, вдарилась головою, ще й так боляче, що навіть закриті очі не допомогли, і я побачила цілі міріади дрібних іскорок… А потім ще й почула гучний зойк.

– Мелісо! Ти що тут робиш?

Це, здається, сестра…

– Ти щойно все зіпсувала!

А от це бабуся, поза всяким сумнівом.

Я обережно відкрила очі і виявила, що знаходжусь зовсім не вдома. Певне, я надто багато думала про сестру, от мене і перенесло туди, де вона знаходилась в цей момент. А вона ж проводила ритуал! Що ж, здається, з ритуалом не склалось…

Я лежала на якійсь твердій пласкій каменюці. Магічний вівтар, спливло раптом в голові, напевне, спираючись на мої давні знання, коли я ще вірила, що старанне навчання допоможе мені розвинути свій жалюгідний дар… Шорстка поверхня під долонею здавалась немов вкритою різноманітними символами. Я обвела кілька з них пальцем і дійшла до висновку, що то накреслені для ритуалу магічні знаки.

Зверху щось падало. Я задерла голову і виявила, що ми знаходимось у якомусь напівзруйнованому приміщенні, і даху тут нема, згори сипле сніг. Та й стіни були з рваним краєм, нерівні, десь сягали приблизно п’яти метрів, а десь – не більше одного. В одній зі стін навіть зберігся віконний отвір, та без скла. Зараз він був затягнутий тонкою плівкою магії.

– Мелісо! – сестра підскочила до мене і подала руку, допомагаючи сісти. – Як ти тут опинилась? Ти ж мала бути на зустрічі з лордом Флеймом!

– Знайшла кому довірити, – фиркнула бабуся. – Чи то ти не розуміла, Алісо, що твоя сестричка не тільки не зможе зробити все як потрібно, а ще й звалиться нам на голови в самий непідходящий момент! В ту мить, коли ми мали закільцювати закляття та розкрутити маховик! Гіршого моменту, аби з’явитись, не придумати! Тепер нам тільки чекати наступної дати. Я вже мовчу про те, що ти підговорила мене на цей ритуал заради…

– Бабусю, досить! – обірвала її Аліса. – Не вийшло то не вийшло. Наступного разу вийде. Коли там? Через місяць-другий?

– Ти ж знаєш, Алісо, що…

Сестра кинула на бабусю такий погляд, що та раптом роздратовано клацнула зубами і… Змовкла! Я, якщо чесно, вперше в житті бачила, щоб нашу бабусю хтось, хай навіть її улюблениця Аліса, змусив припинити її звичний нескінченний потік звинувачень. Та чудо трапилось, і тепер леді Беллер, матір нашого батька, сердито сопіла, але тримала рот на замку.

– Мелісо, – повернулась сестра вже до мене, – що трапилось?

Я важко зітхнула. Тоді зиркнула на неї і повторила своє зітхання вдруге, втретє… Зрештою, навіть бабуся зрозуміла мій натяк та, сіпнувши плечем, відійшла вбік. Аліса провела долонею, покриваючи нас пологом тиші, та запитально зиркнула на мене.

– Чому ти не сказала, – я одразу ж перейшла в атаку, аби не відчувати себе настільки винуватою, – що лорд Флейм запросив тебе не просто побалакати про навчання? Чому ти не повідомила мені, що це мало бути побачення?!

– Побачення? – перепитала Аліса так ніби трохи здивовано, але насправді куди спокійніше, аніж я очікувала.

– Так! При свічках, щоб ти розуміла. Індичку нашу улюблену приготував…

– Приготував?! – отут Аліса уже підскочила на місці.

– Ну, чи замовив, чи хтось виготовив йому її спеціально. Звідки ж я знаю! – видихнула я. – Але це було побачення, розумієш? Справжнє побачення! «Називайте мене Есмондом, як ми й домовлялись»… Алісо, чому я йду зустрічатись з твоїм кавалером, але зовсім не знаю, що він твій кавалер? Ти могла хоча б попередити!

– Та він не мій кавалер… – Аліса якось дивно відвела очі вбік.

– Так? А як ти тоді поясниш той чудовий факт, що він намагався мене поцілувати?

У Аліси в очах спалахнули вогники цікавості.

– Невже?.. О, і як? Ну ж бо, сестричко, розповідай! Не мовчи! – вона ледь не застрибала на місці. – Чуєш, ну, не мовчи!

– Алісо, – майже прогарчала я, – ти вже геть втратила совість, це…

– Так-так, ти мною дуже невдоволена, я знаю, – всміхнулась вона. – Та я потім тобі все поясню. І розкажу про ритуал. То він цілував тебе чи ні?

– Ні! Але я облила його чимось гарячим… На щастя, він не обпікся. Хіба маги вогню стійкі до опіків?

– Маги вогню ні, – похитала головою Аліса. – А от демони і дракони – так. Він не образився?

– Він пішов перевдягнутись. А я зрозуміла, що більше так не можу. Лишила записку на столі, що мовляв термінові справи, та втекла через портал за допомогою портального порошку, – пробурмотіла я. – Чекай. Демони і дракони? То він… А хто саме?