Розділ перший

– Мелісо, ти просто зобов’язана мені допомогти!

Я зупинилась просто біля виходу. Не тому, що гучний сестрин зойк пробудив в мені сестринські почуття та змусив дослухатись до її слів, зовсім ні. Просто, знаєте, дуже важко куди-небудь йти, якщо у тебе перед носом з гуркотом зачиняються двері, та ще й в замковій щілині повертається невидимий ключ. Я б кинулась у вікно, намагаючись втекти з кімнати, але щось мені підказувало, що і це не допоможе. Якщо Алісі, моїй сестрі, щось знадобиться, вона цього досягне, так чи інакше. Надзвичайна дівчина!

Мені б так…

– Алісо, – я повільно повернулась до неї, – ну чим, чим така, як я, може допомогти такій, як ти? Тільки не кажи, що ти вирішила мене втягнути в якусь біду!

– Коли це я востаннє тебе у щось втягувала? – вигнула брови Аліса.

– Мені перерахувати? – похмуро уточнила я.

Аліса закотила очі.

– То були просто шкільні пустощі, – заявила вона. – І все завжди добре закінчувалось!

– Для тебе.

– Тобі ніколи нічого не загрожувало. Я б не дозволила образити мою сестричку, – Аліса вперла руки в боки. – Чи ти хочеш сказати, що я погана сестра?

– Ні, ти хороша, але…

– Чи я тебе ніколи не виручала?..

Це була болюча тема. Ми з Алісою – двійнята, і, звісно ж, з дитинства були нерозлучні. Я не сумнівалась в підтримці сестри, анітрохи! Просто… Їй пощастило, а мені – не дуже.

Наш тато – могутній маг-вітровик з родовим деревом таких масштабів, що тим сімейним гобеленом можна людину прибити, такий він важкий. Та маги вітру завжди легкі на підйом та швидко приймають будь-які рішення. В молодості тата, як будь-якого нормального представника його стихії, носило світом, і десь у Південних Горах він зустрів нашу маму. Привіз її до Солатти – нашої країни, – і заявив, що одружиться. Бабуся, що сподівалась на татів шлюб ледь не з принцесою, звинуватила тата у всіх на світі гріхах, але він успішно проігнорував її крики.

В результаті наші з Алісою батьки побрались, бабуся відлучила тата від спадку, і він став будувати кар’єру незалежного мага. Працював в університеті, потім вв’язався в дослідницьку групу, повернув собі добре ім’я, але досі вперто не спілкується з родичами і каже, що вони зрадники…

У нашій сім’ї одне погано – у мами нема магічного дару. Звісно, батько неодноразово повторював, що йому на це плювати, зате не плювати генетиці. Отже, була висока ймовірність, що ми з Алісою народимось зі слабкою магією. Та… Ні, вийшло інакше. Ми з Алісою почали чаклувати десь в два-три роки, а в десять, коли прийшов час переходити на спеціалізоване магічне відділення, з легкістю здали тест. А потім… Сила Аліси почала рости. Моя – навпаки, згасала.

Ми обидві закінчили загальну магічну школу, і вже тоді було зрозуміло, що Аліса – талановитий маг і спадкоємиця роду, а зі мною одні тільки проблеми. Батьки, звісно, цим не потурали, намагались розвинути дар. Тато навіть вмовив прийняти мене до академії Торенвес, видатного магічного університету, в якому він сам і працював. Ми з Алісою вчились там разом, схожі зовні і такі різні за силою.

Вона неодноразово мене виручала, так. Якби не Аліса, я б навіть не отримала диплом, бо не змогла б захистити випускну роботу. Мені б просто не вистачило дару. Але з кожним роком я все більше відчувала себе повною нездарою на її фоні. Аліса, маг вітру, легка на підйом, швидко приймала рішення, швидко коїла дурниці… Вона все робила швидко! А я могла лише намагатись її наздогнати та все більше розчаровувалась в собі.

Після закінчення університету Аліса, звісно ж, лишилась там, вступила на спецкурс і наступного року мала отримати статус аспірантки. Я ж тепер просто сиділа вдома, бо з моїми магічними здобутками хто мене візьме на роботу? Власне, моя доля – чекати, доки хтось зволить взяти мене заміж. І то, це має бути людина, яка не хоче магічно обдарованих дітей, бо я ж можу ще й їм гени попсувати!

Тьху!

Настрій зіпсувався остаточно. Я зиркнула на Алісу та промовила:

– Ти мене виручала. Завжди. Але я нічим не можу тобі допомогти! Бо чим така, як я, може допомогти такій, як ти, в академії Торенвес?!

– Тобі всього лиш треба туди сходити…

– Ні.

– На особисту зустріч з деканом.

– Я сказала ні!

– Ну, Мелісонько! – сестра підскочила до мене і схопила мене за руки. – Від цього залежить моя аспірантура, ти розумієш? Тобі треба лише сходити на зустріч, послухати, що він там говоритиме, і потім все переказати мені. Ми ж такі схожі! Це зовсім не страшно. Він тебе не вкусить, чесно-чесно. Мелісо, я не можу туди піти! Ти ж знаєш. Мені в цей же час треба бути у бабусі на ритуалі!

Бабуся, могутня відьма, з нас двох визнавала винятково Алісу. Я ж попсована! Такий бабусин підхід Аліса не схвалювала, але від нових знань відмовитись не могла. До цього ритуалу вони готувалось дуже довго, я про це знала. Тож сестрина доля справді, без перебільшень, вирішувалась у мене на очах. Але…

– Твій декан нас не переплутає! – обурилась я. – Ти розумієш, що ми все одно різні?

Аліса продемонструвала мені кулон.

– Це замаскує твою ауру. Ти просто посидиш в нього в кабінеті, озиватимешся на моє ім’я і спокійнісінько послухаєш, що він там розкаже і до чого така терміновість. Мелісо, сонце, ну допоможи! Будь ласка! Я ж тобі ніколи не відмовляла!