Епілог

Юля

Рік потому

Рік в Оксфорді пролетів як один день і водночас здався мені цілою вічністю. Середньовічна архітектура, нескінченні лекції, бібліотеки, пахнучі старовинними книгами, та написання магістерської роботи — усе це було саме так, як я мріяла. Моє життя нарешті повернулося у звичне, структуроване русло, де все підпорядковувалося чітким планам.

Я отримала все, чого прагнула. Але чомусь, дивлячись вечорами на дощові вулиці англійського містечка, я почувалася неймовірно самотньою.

Я згадувала ту бісову пʼятницю на шкільному подвірʼї чи не щодня спочатку. Спогади поверталися спалахами: повні розпачу очі Дениса, розгублений Макар і моє власне повідомлення, яке я відправила в стані абсолютної паніки: «Що б це не було, ми маємо припинити».

Тоді мені здавалося, що це єдиний правильний вихід. Я не могла будувати щастя на руїнах підліткової довіри. Після тієї ночі ми з Макаром більше не розмовляли. Наступного дня я перепитала чи не зарахують мені практику зараз, і декан мені зарахувала, тому я зібрала речі й повністю занурилася в підготовку до вильоту в Англію.

І ось сьогодні я нарешті повернулася додому.

Термінал аеропорту зустрів мене галасом, оголошеннями рейсів та особливим, рідним повітрям. Я котила свій чемодан повз зону митного контролю, відчуваючи, як до горла підкочує звичний тугий клубок. Я повернулася туди, звідки тікала.

Я вийшла в зал очікування, втомлено скануючи очима натовп людей із табличками. І раптом застигла на місці, ледь не випустивши з рук ручку валізи.

Вони сторіччя стояли трохи осторонь від усіх.

Попереду стояв Макар. Як завжди безумовно стильний, у темному пальті, з тим самим проникливим поглядом і легкою, ледь помітною посмішкою, від якої в мене миттєво підкосилися ноги. В його руках був величезний, розкішний букет моїх улюблених білих квітів.

Але найбільшим шоком для мене було те, ХТО стояв поруч із ним.

Денис. За цей рік він помітно підріс, змужнів і більше не виглядав тим розгубленим хлопчиком. Він міцно тримав за руку Дарину — ту саму десятикласницю, яка ніяково тулилася до його плеча, але з цікавістю дивилася на мене. Денис гордо тримав підборіддя, і в його погляді більше не було ні краплі тієї старої образи чи злості.

Побачивши моє ошелешене обличчя, Денис першим широко посміхнувся і щосили замахав рукою:

— Юліє Дмитрівно! Та не стійте ви там, ми взагалі-то цілий рік чекали!

Я відчула, як на очі навертаються гарячі сльози абсолютної, приголомшливої радості. Серце забилося з такою силою, наче намагалося проламати ребра.

Я залишила валізу посеред зали й просто побігла їм назустріч.

Денис першим зробив крок і міцно, абсолютно по-дорослому обійняв мене, шепнувши на вухо:

— Я ж обіцяв брату, що більше ніяких дівчат зі школи. А ви вже не в нашій школі. З поверненням.

Дарина тепло привітала мене, і вони з Денисом тактовно відступили до кавʼярні, забираючи мою валізу і залишаючи мене сам на сам із чоловіком, якого я так відчайдушно намагалася забути в іншій країні.

Макар підійшов ближче, протягуючи білі квіти. Дистанція між нами знову скоротилася до того мінімуму, який колись змушував мене губити слова.

— Твоє повідомлення рік тому було дуже переконливим, — тихо, своїм оксамитовим голосом промовив він, і в його темних очах спалахнуло таке гаряче, рідне світло, що в мене перехопило подих. — Але я ще тоді сказав Денису: я почекаю.

Макар не витримав, зробив крок уперед, обхопив моє обличчя долонями й нарешті поцілував — палко, глибоко, так, наче компенсував кожну секунду нашої річної розлуки. І притискаючись до нього в залі галасливого аеропорту, я чітко зрозуміла: іноді те, що все йде абсолютно не за планом, — це найкраще, що може з тобою трапитися.

КІНЕЦЬ